«Чому нашим солдатам часто доводиться самим купувати каски, берці і бронежилети?»

«У нашому районі прийняли і забезпечили найнеобхіднішим понад 15 тисяч переселенців»

— Повномасштабна війна внесла корективи в звичний ритм усіх сфер життя. Пане Юрію, які виклики постали перед новоствореними районами, як їх долаєте і що вийшло в пріоритети?

— Від моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну змінилася не лише назва, а й діяльність виконавчої гілки влади району. Наші завдання — ​це насамперед координація співпраці з військовослужбовцями, ЗСУ, з підрозділами добровольчих формувань у кожній територіальній громаді в частині призначення командирів, окреслення завдань, організації навчання для отримання людьми певних навичок, а також робота з переселенцями. І не тільки з тими, хто прибув з іншого регіону до нас, а й з людьми, які вирушали за кордон. Склалася дуже складна ситуація, біля пункту міжнародного переходу Устилуг — ​Зосін вишиковувалися десятикілометрові черги, переважно жінок з дітьми, літніх людей, для яких потрібно було створити нормальні умови. Організовували пункти обігріву, санітарні точки, доставку провіанту, забезпечували порядок на дорогах тощо.

Дякую всім небайдужим, хто підтримував і підтримує військових та цивільне населення потерпілих від рашистів регіонів, таких дуже багато.

— Що допомогло уникнути якихось форс-мажорів, на кого опиралися? Як зуміли розселити приїжджих, аби обійшлося без ексцесів?

— Головне — ​чітко скоординувати співпрацю з усіма гілками влади, органами місцевого самоврядування, міськими головами, правоохоронними структурами. Узгоджуємо багато питань з нашим народним депутатом Ігорем Гузем. З перших днів війни ми з ним побували в кожній тергромаді, зустрілися з чоловіками щодо створення добровольчих формувань, проговорили умови розселення тих, хто прибуває.

Майже в усіх одинадцяти територіальних громадах Володимирського району жили переселенці. Найбільше, звісно, в містах — ​Нововолинську і Володимирі. У пікові часи вони прийняли відповідно 8 і 5 тисяч людей різного віку, дали їм прихисток, забезпечили одягом, продуктами, побутовими речами. В колишніх райцентрах проживало в межах однієї тисячі переселенців, в інших селах — ​по 700, 500 чоловік. Сьогодні в нашому районі перебуває майже 7 тисяч осіб (було15 тисяч), які втратили домівки або приїхали з місць, де відбуваються бойові дії. Переважна частина повернулася додому, дехто поїхав далі на захід, а також за кордон. Відрадно, що багато наших корінних мешканців прибули на Волинь. Тепер усі розуміють: найкраще на батьківщині.

— Чи багато в районі є таких, хто втратив домівки?

— Поки що немає точної статистики. Але тим людям, які залишилися, підшукали житло: це гуртожитки навчальних закладів, готелі. А далі ситуація підкаже, як діяти. Намагаємося тримати з ними постійний зв’язок — ​допомогли в ЦНАПі зареєструватися, отримати належну грошову допомогу, в тому числі й за деякими міжнародними програмами, скеровуємо волонтерів для доставки продуктів харчування, засобів гігієни. Оскільки коштів у бюджеті на такі цілі не передбачено, тримаємо постійні контакти з благодійними та громадськими організаціями.

«Два рефрижератори з продовольством назбирали буквально за два дні»

— Юрію Володимировичу, як рідній бригаді допомагаєте, наскільки швидко можете закривати їхні нагальні потреби?

— Ми не ділимо військових на наших і чужих, стараємося підтримувати і 14-ту князівську бригаду, і ЗРП, і батальйони тероборони — ​словом усіх представників ЗСУ. Коли розпочалася війна, ми отримували масу листів від військових про те, що їм вкрай потрібно. Найбільше працювали на доставку автомобілів. Почали «бронювати» велику кількість волонтерів, які виїжджали за кордон і завозили легкові та інші авто. Потім командири повідомили про необхідність у пікапах, джипах підвищеної прохідності. Сьогодні потрібні мікроавтобуси, автобуси для перевезення особового складу. Велика армія волонтерів сприяє пошиттю розгрузок, іншого обмундирування для військових (благо, наші швейні цехи перелаштувалися, запрацювали нові), доставляє харчі, предмети першої необхідності. «Підтягували» закордонних друзів із Польщі, Німеччини (підписали з ними меморандум про співпрацю), інших країн, громадські організації, які готові були долучитися до важливої справи. Після доставки ними гуманітарної допомоги обов’язково готуємо фотозвіт. Дуже виручають європейські партнери, друзі, хоча й у них можливості не безмежні. Але їхнє щире, родинне ставлення до українців залишається.

— Тобто, місцева районна влада стала координаційним центром волонтерства?

— Однозначно. Працювали й працюємо за усіма напрямками — ​від наших мешканців до солідних міжнародних організацій. Такої великої активності від усіх людей навіть не очікували. Судіть самі: коли на початках на Харківщину відправляли два вагони-рефрижератори з продовольством — ​за сприяння голів ТГ ми їх заповнили буквально за два дні. Відправляли харчі авто- й залізничним транспортом й на Миколаїв, Суми, Київ, аби не допустити в тих регіонах гуманітарної кризи.

«Серед волонтерів уже маємо цілі сімейні династії»

— Чи готові назвати провідних волонтерів Володимирщини?

— Дякую всім небайдужим, хто підтримував і підтримує військових та цивільне населення потерпілих від рашистів регіонів, таких дуже багато. Велику допомогу надав владика Матфей, інші священнослужителі. З району було передано чимало техніки військовим підрозділам. Лише ТзОВ «П’ятидні» Валерія Діброви пожертвувало не менше двадцяти одиниць техніки, солідно підтримували відомі аграрії Анатолій Вітрук, Євген Шелепіна, Руслан Кротач, Микола Юнак, інші. Володимир-Волинська птахофабрика та аналогічне підприємство «Губин» забезпечують курятиною, транспортними засобами тощо. В районі сформована велика армія волонтерів, навіть цілі сімейні династії, які щоденною безкорисливою сумлінною працею наближають нашу перемогу. Нерідко вони вважають за потрібне робити це непублічно.

— Чути нарікання, що нашим солдатам часто доводиться власним коштом купувати каски і бронежилети, берці…

— ЗСУ все робили й роблять, аби забезпечити воїнів обмундируванням. Але ж ми добре розуміємо, що на початках, коли потреби були надто великі, всіх мобілізованих не могли екіпірувати. Тому дякуємо людям, які з розумінням поставилися до проблеми, й ми спільно комплектували всю нашу армію. Але оскільки одяг зношується, зимовий треба міняти на літній і навпаки, то велика потреба в амуніції є постійною. Звичайно, країна отримує мільярдну допомогу, але кошти переважно спрямовують на зброю.

— Разом з тим, пане Юрію, щоденних обов’язків у вас ніхто не забирав: збір врожаю, емідеміологічна ситуація, навчальний процес…

— Так, робота в тилу — ​не менш важлива. Це безперервний процес, який повинен працювати на захист країни, на моральне й матеріальне зміцнення армії. Кожен із моїх заступників відповідає за певну ділянку, яка повинна нормально функціонувати. Один має повноваження щодо контролю за гуманітарною допомогою. До слова, всі наші склади надійно захищені, обладнані відеоспостереженням: усе, що туди потрапляє і кому далі розподіляється, чітко контролюється, аби не було зловживань. Забезпечили оперативне виділення земельних ділянок (після прийняття відповідного закону у зв’язку з воєнним станом) за спрощеною процедурою для посівів культур. Цим скористалися багато сільгоспвиробників, і дай Бог, щоб вони зібрали хороший врожай. Долучаємося до всього, що робить Президент, уряд, аби навіть не було жодних розмов про можливий голод.

Епідеміологічна ситуація у районі в межах норми. Є поодинокі випадки захворювання на коронавірус. Не знаємо, наскільки агресивний його новий штам, але будемо намагатися протистояти йому.

Надіємося восени вчасно розпочати навчальний процес. Зараз ведуться активні роботи щодо облаштування укриттів у закладах освіти. Скільки таких буде, аби заняття було очним, залежатиме й від батьків. Головне — ​аби всі діти були в безпеці.

Читайте також: «На Поліссі воїни ТрО знищують і захоплюють ворожу бронетехніку (Відео)»