Світлина, зроблена під час фотосесії, яка була влаштована торік для учасників традиційної зустрічі атовців.
А в них — Мар’ян, Мар’яна і Мар’янович!
l Ніхто, крім тебе Якби був зараз мир, то це була б наймирніша розповідь про родину, яка проживає в селі Оконськ Камінь-Каширського району. Але уже вісім років, як сімейну ідилію порушила війна…
У 2014-му чоловік Андрій Мар’янович у першу хвилю мобілізації потрапив на п’ять місяців в АТО. У складі 51-ї (згодом — 14-ї) ОМБр воював на Донеччині — на Савур-Могилі, де важкі бої тривали із червня по серпень і кожна мить могла бути останньою. Дружина Мар’яна знає, що таке почути по телефону голос коханого й заспокоїтися, що він живий. Сьогодні він знову мобілізований. Служить у роті охорони Камінь-Каширського райвійськкомату. Ніби недалеко, не в зоні бойових дій, але ж війна — неспокійно жінці на душі, коли мовчить його мобілка
«Щасливий трамвайний квиток випав мені того дня — й він мене не підвів»
Ми зустрілися з Андрієм Яциною у Маневичах, де знаходився підрозділ, у якому служить чоловік. За домовленістю, сюди мала під’їхати з Колок і дружина (вона працює у селищній раді). А поки чекали її, то я вже багато дізналася про подружжя. Власне, про те, як знайшли вони одне одного, як зав’язалася їхня любов. Бо ж якщо брати до уваги, що родом вони з різних областей, то життєві шляхи могли й не перетнутися. Андрій — із Радехова, що на Львівщині, Мар’яна — з Долини Івано-Франківської області. А звела їх доля у Львівському лісотехнічному університеті, хоч і вчилися на різних факультетах.
— Я обрав лісову справу, — розповідає чоловік, — Мар’яна — містобудування та архітектуру. Але ми жили в одному студентському гуртожитку, ще й на одному поверсі. Там і познайомилися. А от побачення почалися, коли я вже був на третьому курсі. Я той осінній день назавжди запам’ятав. Вертався з дому. Їхав до гуртожитку трамваєм, і мені випав щасливий квиток (була така математична розвага, коли щасливим вважався одержаний у громадському транспорті квиток, у шестизначному номері якого сума перших трьох цифр збігалася із сумою трьох останніх. — Авт.). Подумав, що цього дня мені має пощастити. І як тільки побачив Мар’яну, то й сказав: «Приходь до мене на кіно». І вона прийняла запрошення.
До одруження було ще далеко. Років три вони зустрічалися, а побралися, коли Андрій був уже на шостому курсі. Весілля відгуляли в 2004-му в рідному місті дружини — Долині. Одержавши диплом, чоловік працював у Радехівському лісгоспі, а Мар’яна ще доучувалася, потім була в декретній відпустці. Коли в них народився син, то назвали його Мар’яном. Ім’я, уже за словами дружини, давав чоловік: на її честь чи свого батька — то як хто хоче, так і думає. Але так чи інакше, а воно стало у них родинним.
«З вісімнадцяти років спільного життя не менше дванадцяти літ ми переїжджали з одного місця на інше»
На Маневиччині подружжя Яцин з 2006-го.
— За переводом я прибув у місцевий лісгосп, — пригадує чоловік. — Був старшим майстром. І з того часу почалися наші переїзди…
Працював Андрій на різних посадах у Новочервищанському й Вовчицькому, Чарторийському й Оконському, Куклинському лісництвах. Потім у його послужному списку був і Ківерцівський лісгосп. А у 2014-му чоловік у першу хвилю мобілізації потрапив на п’ять місяців в АТО. У складі 51-ї (згодом — 14-ї) ОМБр воював на Донеччині — на Савур-Могилі. Богу дякувати, з 15 бійців його взводу, як розповідав, усі залишилися живі. Хоч, звичайно, війна здоров’я забрала — уже двоє пішли у засвіти.
Як пережила дружина той тривожний час, коли чоловік був в АТО, — страшно було за нього? З приводу цього жінка каже:
— Дуже страшно, бо ти не знаєш (не впевнений), що буде далі. І навіть по телефону не завжди можна було поговорити, аби почути його голос…Молилася, аби отримати хоча б коротку есемеску.
Що давало нашим героям сил і витримки? Звісно, їхня любов, ті почуття, які вісім років тому пройшли випробування війною й стали ще ціннішими для обох.
Після АТО, з 2015 року, Андрій Яцина знову в Маневичах — він очолив ДП «Поліський лісгосп». І був на цій посаді до 2021-го. Торік восени за багатолітню працю в лісовій галузі удостоївся звання «Відмінник лісового господарства України». У грудні підприємство реорганізували. Відтоді чоловік — провідний спеціаліст Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. Звідси його й мобілізували після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Служить цього разу у роті охорони Камінь-Каширського райвійськкомату.
— З вісімнадцяти років спільного життя не менше дванадцяти літ ми переїжджали з одного місця на інше, — розповів Андрій, коли мова зайшла про те, що його Мар’яні довелося попоїздити за ним, хоч і не за військового заміж виходила (в офіцерів ще таке кочове життя). — Лише чотири роки тому ми свій дім в Оконську збудували…
Кажуть, що справжній чоловік повинен встигнути за своє життя побудувати дім, посадити дерево, виростити сина. При згадці про цю народну мудрість Андрій, усміхаючись, розмірковує:
— За мету цього свідомо не ставив, але у житті складалося так, що ця чоловіча лінія витримана класично. Правда, щодо дерев, то й не знаю, скільки посадив — точно, що більше, як зрізав.
Це зараз легко говорити, скільки місць довелося поміняти подружжю, перш як отаборилося. А пережити всі ті переїзди було непросто. Звичайно ж, Мар’яні, як і кожній жінці, хотілося мати свій дім, а доводилося щоразу винаймати в людей житло. Син, який нині уже студент вишу, по суті, виріс по чужих хатах. Що давало нашим героям сил і витримки? Звісно, їхня любов, ті почуття, які вісім років тому пройшли випробування війною й стали ще ціннішими для обох.
«Дружини — не психологи, але інколи треба бути ними»
Ми говорили з подружжям про випробування війною й про те, що воно з роками для багатьох подружніх пар дуже болісно відгукується, ще й у зв’язку з тим, що Андрій Яцина очолює на Маневиччині громадську організацію, котра об’єднує учасників АТО. І якраз вона впродовж восьми літ, що триває війна, мала на меті зберігати пам’ять про героїчні вчинки бійців, які загинули, й шанувати тих, хто повернувся додому живий.
— Приділяти кожному персональну увагу, — каже Андрій Яцина, — адже в колишньому Маневицькому районі більше 500 атовців. У нас уже традиційними були зустрічі, на які ми запрошували чоловіків, котрі брали участь у бойових діях, і їхні сім’ї. Торік збиралися на озері Засвинське. У нинішньому році, коли йде повномасштабна війна, ясно, не зберемося…
Про цю зустріч, яка, як і попередні, стала для дорослих та дітей гарним святом, теплий спомин у Мар’яни. Жінка розмірковувала:
— Чоловіки поверталися додому з війни, але їх ще довго не покидало пережите, — каже Мар’яна. — Хтось був агресивний, а інший — навпаки, пригнічений морально. Тобто є психологічні проблеми. Ми ж, дружини, — не психологи, але інколи треба бути ними. А для цього нам потрібне спілкування, яке допомагало б таку роль виконувати…
Про свою, зокрема, сім’ю жінка говорила:
— Геть гострих проблем у нас не виникало. А головне — ми з Андрієм домовилися, що коли будуть якісь питання, то не триматимемо їх у собі, бо це лише ускладнює ситуацію. Так було і є. І коли якось у Луцьку ми завітали до психолога-терапевта, який працює з атовцями, їхніми дружинами, поспілкувалися з ним, то він нам сказав: «Можете більше до мене не приходити, бо я бачу, що ви самі свої проблеми знаєте, обговорюєте…».
І насамкінець фраза, почута від Мар’яни, яка засвідчує прадавню істину:
— Сімейне життя — то важкий труд. Важливо вміти почути рідну людину і знайти ту, як мовиться, золоту серединку, дотримуючись якої можна втримати свій «човен на плаву».
Читайте також: «Вітання волонтерові з Мар’янівської громади линуть із усіх гарячих місць України».
