Мир необхідно здобувати (Латинське прислів’я).
Понад 50 козаків із села Нуйно стали на захист України
Як тільки почалася повномасштабна війна, всі чоловіки з цього населеного пункту Камінь-Каширщини, які були на заробітках за кордоном, повернулися додому. Ніхто не ховався від мобілізації, і нині 49 мешканців села перебувають безпосередньо у зоні бойових дій, ще 8 служать в теробороні
«Вже восьму машину ми відправили на передову»
Найперша зустріч у Нуйно на Камінь-Каширщині — із Віталієм Ярощуком, заступником голови Сошичненської громади, до якої належить це село (його службовий кабінет — безпосередньо в приміщенні Нуйнівського старостинського округу, як і ще кількох посадовців Сошичненської сільради, оскільки там поки що не облаштовані робочі місця). На столі у Віталія Івановича — карта України.
— В епіцентрі бойових дій наші хлопці, — каже він, показуючи найгарячіші точки — Бахмут, Лисичанськ, Ізюм… — Є поранені, але, слава Богу, всі живі. До речі, як тільки почалася повномасштабна війна, нуйнівські чоловіки, які були на заробітках за кордоном, повернулися додому. За винятком хіба тих, у кого був триваліший контракт. Але й вони з нами: присилають долари, євро — поповнюють коштами благодійний фонд, створений у Нуйно на підтримку Збройних сил України.
Чоловіки воюють, а односельці гуртом допомагають, чим можуть, і бійцям, і цивільним з числа тих, хто постраждав від бойових дій. За словами Віталія Ярощука, у липні вже восьму машину було відправлено на передову. За рахунок грошей, зібраних жителями села, до яких долучилися Нуйнівське лісництво, а також місцеві й навіть закордонні підприємці, купували автомобілі, тепловізори, все найнеобхідніше для вояків, зокрема й одяг.
— Загалом, якщо підрахувати, — розповідає Віталій Ярощук, — то це більш як півтора мільйона гривень. На сьогодні волонтерська робота не припиняється. І триватиме, поки йде війна. Окремо хочу сказати, що в Нуйно ще є діюче сільськогосподарське підприємство, яке зараз очолює Микола Сільчук. Правда, від тваринництва відмовилися — залишився лише зерновий напрямок. Так-от навесні, коли була посівна, керівник СВК виділив по центнеру вівса тим нуйнівцям, у сім’ях яких є солдат, а тепер — по стільки ж пшениці.
А як же живеться тим жінкам, які провели на службу чоловіка, сина? Це ж була гаряча весняна пора, а тепер ось — літо, день якого, як мовиться, рік годує. З приводу цього Віталій Ярощук сказав:
— Люди у нас дружні, родини великі — ніхто із жінок не залишився сам на сам зі своїми щоденними клопотами. Гуртом сіяли, садили, обробляли. Нині косять, згрібають сіно. Так буде і в жнива.
«У Преображенському храмі парафіяни моляться за наших воїнів»
А у мене задум, з яким і їхала у Нуйно, — поговорити з тими матерями, батьками, сини яких сьогодні на передовій. І не стільки про щоденні клопоти (для сільських людей вони звичні, хоч і нелегкі), як про те, що на душі, коли твоя дитина там, звідки привозять «вантаж 200»…
З матір’ю двох солдатів Ольгою Назаревич ми зустрілися в місцевій старовинній церкві, яка датується 1600 роком (з 2019-го вона належить до ПЦУ). Тут, як чула в розмові з Віталієм Ярощуком, парафіяни вже п’ятий місяць моляться за воїнів. Оскільки того дня настоятеля протоієрея Івана Фатича в селі не застала, то Ольга Олексіївна, яка працює у храмі касиром, і відкрила його, і показала це намолене віками святе місце, де й вона просить Бога зберегти її Володю та Юрія. Хоч цим бійцям відповідно 57 і 51 рік, мають своїх дорослих синів та дочок — вони для матері залишаються завжди дітьми, за яких болить серце.
— Володю зразу відправили на Схід України, — розповідає жінка, — а Юра був довгий час на кордоні з білоруссю. А от другий тиждень і він у Слов’янську. Сини, по правді, мені й не признаються, де вони, — від невісток дізнаюсь про це. Юра сьогодні телефонував. Сказав коротко: «В нас, мамо, все добре». Так само і Володя завжди заспокоює мене. Знає, що жду дзвінка від нього. Вже як мовчить декілька днів, то душа розривається. Очі, здається, виплакала. Добре, що не сама в хаті — живу з сім’єю Юри. Невістка Рая вмовляє: «Мамо, не плачте». Вона мені зараз — велика підтримка. А ще ж і сестри мої живуть через дорогу, то майже кожен день приходять.
«Непросто було піднімати четверо дітей, коли овдовіла, а ще важче зараз чекати сина з війни»
Тамара Трушик — ще одна з нуйнівських жінок, для яких такі очікувані телефонні дзвінки з передової. У зоні бойових дій і її син Павло, і зять Сергій. Так сталося, що у 2012-му вони, ще не будучи родичами, разом проходили строкову службу у Яворові на Львівщині. Тепер, коли почалася повномасштабна війна, то чоловіки в один день, четвертого березня, були мобілізовані. І в зоні бойових дій — разом.
— Шоферують в 14-й бригаді, — говорить Тамара Григорівна. — Син, як привозить щось чи забирає на Волині, то й додому заїде. Завдяки цьому за чотири місяці ми з ним уже три рази бачилися. А зять був тільки раз.
Чи ж розповідають про пережите на війні? На це запитання жінка відповіла:
— Де там… Одне кажуть: «Все буде добре!»… Зброї кращої хлопці ждуть, а з нею буде й перемога.
Тамара Трушик — багатодітна мати. Чоловік рано пішов із життя.
— Непросто було піднімати четверо дітей, коли овдовіла, а ще важче зараз чекати одного-єдиного сина з війни, — говорить вона. — Ми знали, що його мобілізують, бо під час строкової служби був у такій військовій частині, що вже на тих «Градах» знався. В «учебці» на Рівненському полігоні, в місті Джанкой, що в Криму, вивчав цю зброю.
«Хтось машини переганяє з-за кордону й заробляє на них, а хтось голову під кулі підставляє»
На обійсті Прусіків — добротні будівлі. Зразу видно, що хазяйновиті люди тут живуть. Господар Володимир Григорович якраз збирався коника на пасовище вести. Ще б якась хвилина-друга — й удома нікого б не було, оскільки, як згодом почула від чоловіка, дружина пішла до лісу — це ж сезон чорниць. Хоч була така мить, коли здавалося, що розмови не буде, хоч і співбесідник на місці. На запитання: «Хто у вас воює?» — пан Володимир відповів: «Два сини, — і, відвернувшись, тамуючи сльози, невдовзі додав: — Нічого в нас не вийде…». Дуже важка для нього ця тема. І вже була думка, що доведеться обмежитися коротким коментарем до нашої зустрічі на зразок: «І сильні чоловіки теж плачуть». Але, заспокоївшись від розчулення, яке нахлинуло при згадці про синів, котрі на передовій, Володимир Григорович розговорився.
Молимося за кожного бійця на передовій, просимо, аби Господь їх захистив і вберіг.
І я вже знаю, що його старший син Григорій та молодший Олег — з числа тих нуйнівців, які були на заробітках у Польщі, але на другий же день вторгнення росії повернулися в Україну, відчуваючи, що їх місце вдома — там, де біда. П’ятий місяць воюють. Тільки по телефону можна з ними поспілкуватися. І то, коли вони подзвонять, вибравши слушну хвилину. Батько бійців розмірковував:
— Якщо на цю тему говорити, то не можна не сказати про таке: хтось машини переганяє з-за кордону й заробляє на них, а хтось голову під кулі підставляє. Війна — біда наша спільна. Я так думаю. Але бачу, що для когось — то не біда. Є такі, хто по озерах їздить, відпочиває, розважається — для них війни нема. В людей це накипіло на душі…
До речі, чоловік привернув увагу своєю колоритністю: у нього — розкішна борода. Як дізналася між іншим від односельців Григорія Прусіка, він завів її з перших днів ворожої навали, коли сини пішли боронити Україну. От повернуться вони з перемогою додому — тоді й поголиться.
«Як побачиш «200-ті вантажі», то серце розривається від болю»
Ганна Теребейчик провела на війну трьох синів — Дмитра, Юрія, Василя — і зятя Григорія (всього у жінки четверо козаків і дві доньки). Вона при зустрічі вразила своєю материнською мудрістю:
— Настав такий час, що треба боронити країну. Сини воюють, а ми, матері, чекаємо їх. Надіємося, що вернуться живі-здорові додому, що обнімемо їх. Надія на краще є — без неї було б важче. Та як побачиш «200-ті вантажі», то серце розривається від болю. Виходимо на дорогу, зустрічаємо загиблих із пошаною (на Камінь-Каширщину їх, на жаль, уже багато привезли. — Авт.). Молимося за кожного бійця на передовій, просимо, аби Господь їх захистив і вберіг.
Жінка пригадала й таке:
— Четвертого березня поїхали у військкомат Діма, Юра і зять Гріша, а Василь — восьмого. Я говорила наймолодшому, Дімі: «Може, ти поспішив?». А він подумав і сказав: «А що — хай дурні туди, під кулі, їдуть, а розумні тут зостаються?». А ще один мій син, Володя, у перший день війни поїхав у військкомат — коли ще ніхто нікого не кликав. Подзвонив мені з Каменя: «Ми їдемо у Володимир». Але вернули його тоді чогось «до чергового дзвінка». І по цей день він вдома. А то б усі четверо були на передовій… За кожного душа розривається, бо ж то мої діти.
Хоч цим бійцям відповідно 57 і 51 рік, мають своїх дорослих синів та дочок — вони для матері залишаються завжди дітьми, за яких болить серце.
…Того дня мій шлях проліг і на місцеве кладовище, де, до речі, стоїть ще одна нуйнівська українська церква — Покрови Богородиці (зведена вона в першій половині XIX століття на цвинтарному пагорбі стараннями уродженця села Антонія Рафальського, на той час єпископа Варшавського на честь його батьків, прах яких поховано у крипті храму). Як уже було сказано, з числа нуйнівських мобілізованих чоловіків були поранені, але, слава Богу, всі живі. Та все ж на цьому кладовищі є могила 26-річного бійця Дмитра Волошенюка, який у червні поліг в бою з російськими загарбниками.
Справа в тому, що Новоолексіївка на Херсонщині, де він жив, окупована, тож і вирішили похоронили в поліському селі, де його коріння і по батьківській, і по материнській лінії, де й тепер живе рідний дядько. Дмитро любив це село, часто тут бував. Повномасштабне вторгнення застало його за кордоном — в Іспанії. І він спочатку приїхав у Нуйно, бо вже в свою Новоолексіївку не міг вернутися. А на другий день вирушив у Запоріжжя й уже звідти пішов служити й віддав своє життя за Україну.
Читайте також: ««Одного разу привезли пораненого, біля якого упали і розірвалися три дрони-камікадзе…».
