«Ті, хто далеко, від’їжджаючи, забрали частину чиєїсь душі з собою. Частину своєї, мабуть, лишили десь тут. Хоч би і в квітці біля хати».
Вони цілуються так, ніби хочуть обмінятися душами
Занурившись одне в одного у якомусь солодкому трансі. Просто посеред вулиці. А я іду собі повз...
І їхні погляди один на одного після того поцілунку чи, швидше, між поцілунками – як розплавлене золото.
Як стріла, що пронизала два серця.
Як дозвіл іншому – заходити і залишатись. Як літо.
Як безмежність.
І як любов.
Вона зойкує від радості, побачивши його, цілує екран і піднімає погляд до неба – дякує.
А далі мені назустріч іде жінка – і їй на телефон у мить, коли ми майже розминаємося, приходить повідомлення. Вона зойкує від радості, побачивши його, цілує екран і піднімає погляд до неба – дякує.
І от раніше подумала б, що хтось у цю мить написав їй про «кохаю», «люблю», «згадую», «мрію», «приїду»...
А тепер чогось гостро відчулося, що там просто – знак.
Смайлик. Плюс. Двокрапка з дужечкою.
Щось, що означає коротку, але гарну звістку ЗВІДТИ.
А до цього оте її «як ти?» без відповіді висіло їй над серцем Дамокловим мечем.
Меч тепер відкладений до пори...
Захотіла озирнутися на тих двох, які є одне в одного так близько, що можуть обмінятися душами.
Подумала, що ті, хто далеко, від’їжджаючи, забрали частину чиєїсь душі з собою. Частину своєї, мабуть, лишили десь тут. Хоч би і в квітці біля хати.
...Хто зна, до чого це звести.
Нехай всі звістки будуть добрими.
Завжди.
Наталка МУРАХЕВИЧ.
Читайте також на volyn.com.ua: «Кохання кольору хакі: історія на вечір».
