«Дядька Гріши хати нема»: як село на Ковельщині оговтується після падіння уламків зенітної ракети

Власник хати, що перебував всередині, загинув на місці. Це перша жертва російсько-української війни серед цивільних на Волині, пише  Перший.

«Як перший раз бахнуло, я навіть не зрозуміла, що сталося. А після другого вибуху так впала на підлогу, ніби все життя тренувалася це робити. Чула дикі крики сусідів», – витираючи червоні від сліз очі, каже Лариса Чосік.

Його брат та ще один чоловік отримали травми: з переломами ребер, лопатки і гомілки вони в лікарні. Троє дітей отримали незначні травми і після огляду їх відпустили.

 

 

«Як перший раз бахнуло, я навіть не зрозуміла, що сталося. А після другого вибуху так впала на підлогу, ніби все життя тренувалася це робити. Чула дикі крики сусідів», – витираючи червоні від сліз очі, каже Лариса Чосік.

Вона мешкає у селі Дубове на Волині. У сусідній двір днем раніше впав ворожий безпілотник та уламки ракети, яким його збили.

 

 

 

У момент прильоту жінка саме готувала їсти. А день потому вигрібає з дому і подвір’я безліч уламків скла, обсипану штукатурку, думає, чим закрити діряві тепер вікна. Цим же займаються мешканці ще кількох навколишніх будинків.

 

Іван Яцук не зовсім місцевий. Проте вибух чув навіть в селі за 15 кілометрів звідси.

 

«Навіть не припускали, що це тут. Думали, може старі снаряди взривають. Тут таке часто. А через 20 хвилин дзвонять і кажуть: «Дядька Гріши хати нема». Ми в шоці бігом їдемо, а поліція перекрила все і не пускає: «Не можна. Завтра на похорон приїдете». Так і приїхали», – каже родич загиблого.

«Навіть не припускали, що це тут. Думали, може старі снаряди взривають. Тут таке часто. А через 20 хвилин дзвонять і кажуть: «Дядька Гріши хати нема». Ми в шоці бігом їдемо, а поліція перекрила все і не пускає: «Не можна. Завтра на похорон приїдете». Так і приїхали», – каже родич загиблого.

«Йому ж 15 липня 70 років виповнилося. Всі приїхали вітати з ювілеєм», – пригадує він.

У будинку в момент вибуху була дружина покійного – вона, на щастя, не постраждала. А також родичі з Харківської області.

 

 

Олександр живе за кілька хат від постраждалого двору. Саме був на полі, вибирав малину з дітьми.

«Я бачив, як ракета летіла все нижче і нижче. Влітає в Дубове і тоді вже чуємо вибух. Дітям сказав: «Все, нас бомблять». Але виявилося, що в нашій хаті тільки штукатурка трохи обсипалась», – каже він.

Більше дісталося будинку Лариси Чосік, який навпроти епіцентру. Вона тішиться хіба тому, що у придбаному кілька років тому домі ще не встигли зробити ремонт. Бо тепер довелося б починати заново: розбиті не лише вікна, у всіх кімнатах також повідлітала штукатурка зі стін та вікон. Виглядає так, ніби той самий ремонт тут у розпалі.

 

 

«Правда, після ремонту прибирати якось веселіше, а от після війни – ні, – сумно зітхає вона. – Тепер кажу чоловіку: все, скло вставляємо і більш нічого не робимо до кінця війни. А то раптом ще раз прилетить?».

Жінка пригадує, що до цього весь ранок гуділи літаки. Ще подумала: все нормально, наші. А тоді прогримів вибух. Вона з сином і мамою, де стояли, там і попадали на підлогу.

«Потім – все, як в тумані. Сусіди прибігли, просили відро, щоб гасити вогонь, а я від шоку не можу зрозуміти, що з мене хочуть. На ніч випила заспокійливе. А все одно спала, як заєць під кущем: прислухалась до кожного шурхоту. О 5-тій вже підірвалась з ліжка. У сина істерика була», – каже Лариса.

 

 

«От тобі й безпечне місце… Я два місяці була в Польщі. Але так хотілося додому, що вернулась. Думала, нас не чіпають, бо ми їм нецікаві… А виявилося он як. Ой дівчата, аби тільки всі живі», – наголошує мешканка Дубового.

Будинок Олени Головій – майже впритул до будівлі, що вибухнула. У той момент і вона, і чоловік були на роботі. Вдома ж лишалися 14-ти та 16-тирічна доньки. Були саме в тій кімнаті, яка найбільше постраждала. Тріснула стеля, вікно частково загорілося. Постіль миттєво всипало уламками скла, але на дівчатах – лише кілька порізів. Допомогло те, що вони попри спеку за звичкою накрились ковдрами. Кажуть, завжди так роблять, навіть влітку.

Олена працює у Ковелі, що за кілька кілометрів від села, але вибух було чутно й там.

«Ми навіть не надали цьому значення спочатку, бо неголосно бахнуло. А через кілька хвилин почала дзвонити менша в істериці. Я ніяк не могла допитатися, чи ціла старша донька. Відразу попросила свого керівника підвезти, то прибула сюди раніше, ніж «швидка» і пожежна. Думала тільки про одне: аби діти цілі», – розповідає Олена.

Жінка вражена, що в перші ж хвилини місцеві, особливо військові з територіальної оборони були готові допомогти. Але спершу служби, які мусили зафіксувати ушкодження, не пускали. Прибирати почали аж ближче до вечора.

«Головне, що я побачила живих дітей. Що там з хатою – то вже таке вторинне», – каже вона.

Текст: Віта Сахнік

Фото: Людмила Герасимюк

Читайте також: «Повідомили, як можна підтримати родини постраждалих від рашистської ракети дубівчан»