Іван Скиба — ​людина, яка постала із мертвих

…Він дуже хоче видихнути. Просто зробити один великий видих, щоб зменшити тиск. Але Іван знає, що, якщо він це зробить, на нього чекає смерть. Температура трохи вище нуля. Теплий віддих, що здіймається в холодне повітря, створить пару і попередить убивць. Росіяни вже перевіряють тіла чоловіків, яких вони щойно застрелили, і випускають останню кулю туди, де бачать хоч якісь ознаки життя. Він чує, як один із рашистів каже: «Оцей ще живий!»

Росіяни вже перевіряють тіла чоловіків, яких вони щойно застрелили, і випускають останню кулю туди, де бачать хоч якісь ознаки життя. Він чує, як один із рашистів каже: «Оцей ще живий!»

Івану цікаво, чи це про нього говорять. Можливо, це про іншого. Але він все одно готується до кулі. У нього вже тече кров із рани в боці. Другий росіянин каже: «Сам 
помре!»

Але потім лунає постріл. Він влучив у когось з товаришів. У такі моменти всередині людини йде боротьба. Поранений бік страшенно болить. Але крик означатиме смерть. Все це потім повертатиметься уві сні. Але поки що він лежить серед мертвих. І буде таким же нерухомим, як і його вбиті побратими.

…Я зустрічаюсь з Іваном Скибою в маленькому селі в Польщі, де він знайшов притулок для своєї родини. У нього є робота. Діти живуть у місці, де немає страху. Прийшло тепло, і ввечері сім’я гуляє в місцевому парку, де Іван ловить рибу в озері. Синці на обличчі та тілі зажили. Але вночі, коли всі сплять, рани пам’яті відкриті. Іван Скиба — ​людина, яка повстала із мертвих.

Коли все почалося рано-вранці 24 лютого, Іван був за кермом свого таксі в Києві. Він почув вибухи… Подзвонив диспетчер і сказав, що всі авто мають повернутися на базу. 43-річний Іван брався за будь-яку роботу, щоб утримувати дружину та чотирьох дітей. Він водив таксі, іноді працював на ремонтних роботах. Його першою думкою того ранку було знайти усі родинні документи. Якщо їм доведеться тікати, то будуть потрібні паспорти. Тож швидко проїхав 40 км до Броварів, де вони жили, а звідти до Бучі, де дружина з дітьми гостювала у її матері…

Через три дні, 27 лютого, росіяни підійшли до міста. Майже відразу вони потрапили в нищівну засідку української артилерії. Колона російських десантників зайняла позицію на вулиці Вокзальній, коли на них почали сипатися снаряди, й вони тимчасово відступили…

Є жах, який приходить вночі. Ти прокидаєшся, бо чекаєш на цей постріл у голову. Є таке відчуття. Воно накриває, як хвиля.

По всій Україні люди мобілізувалися, щоб захистити свої громади. Буча не стала винятком. Іван Скиба та його друг Святослав Туровський, хрещений батько його дворічної доньки Злати, почули, що чоловіки, які воювали на Донбасі проти проросійських сепаратистів, формують у Бучі підрозділ Сил територіальної оборони України, і приєдналися до них.

«Ми чергували на блокпостах, перевіряли документи, стежили, щоб люди не носили зброї, — ​розповідає Іван. — ​Допомагали організувати їх безпечний виїзд, тому що знали місцевість».
Загін Івана був погано озброєний. Мали одну гвинтівку, гранату та бінокль на дев’ятьох. Він із товаришами чергували на блокпосту на вулиці Яблунській…

Ситуація кардинально змінилася 3 березня. Росіяни повернулися з новими силами — ​«у другій половині дня, близько обіду».

Вони з товаришами одразу ж почали скеровувати машини в протилежний від наступу рашистів бік. Була безладна стрілянина. Падали ракети. Він бачив, як поцілили у білий Renault і жінка з дітьми застрягли у палаючій машині.

На блокпосту Івана було вісім чоловіків, і коли росіяни швидко наблизилися, вони вирішили спробувати сховатися. Прямо навпроти блокпоста, на вулиці Яблунській, 31, був будинок Валери Котенка. 53-річний чоловік роздавав їм гарячі напої та їжу. Тепер він запропонував притулок. Незабаром туди підійшли окупанти.

«Ми чули їх і рух техніки. Нас оточили», — ​розповідає Іван. Чоловіки перешіптувалися між собою. Вони не могли тікати. У росіян були тепловізори, які точно зафіксували б будь-яку спробу втечі вночі. Захисники вже викинули свою нечисленну зброю і тепер вирішили, що якщо росіяни їх знайдуть, то вони скажуть, що будівельники, які працювали в цьому районі та ховаються від стрілянини.

Вони писали смс дружинам і подругам. Один із чоловіків, 39-річний Анатолій Прихідько, того вечора, 3 березня, зателефонував своїй дружині Ользі і пошепки сказав, що не може говорити, бо його можуть почути, а вони переховуються…

Зі сльозами на очах Ольга Прихідько розповідає про своє останнє спілкування з Анатолієм вранці 4 березня: «О 10.00 він мені надіслав повідомлення — ​«Ще сидимо».
Менш ніж через годину до їхнього сховку увірвалися росіяни.

Іван Скиба згадує побиття та питання, які вони викрикували. У них забрали мобільні телефони та взуття. Об 11.00 на двох різних відео з камер відеоспостереження було зафіксовано, як чоловіків вели по вулиці Яблунській до будинку 144.

Кожен ішов, тримаючи однією рукою того, хто попереду, а другу руку — ​на своїй голові. Їх вишикували біля стіни поруч із російською базою і поставили на коліна. Накинули на голови сорочки та светри, щоб вони не бачили. Їх били прикладами та ображали. За словами Івана, вони кричали: «Ви бандерівці! Ви хотіли спалити нас коктейлями Молотова! Зараз ми вас спалимо живцем!».

Іван каже, що рашисти вирішили залякати інших, застреливши 28-річного працівника кооперативу Віталія Карпенка. Після цього молодший чоловік із групи запанікував і сказав росіянам, що всі вони належать до підрозділу територіальної оборони. Побої посилилися.

У будівлю завели Івана Скибу та ще одного чоловіка — ​Андрія Вербового, який працював обробником дерева. На наступному допиті Іванові на голову наділи відро, змусили нахилитися та притулитися до стіни. На його спину одну за одною складали цеглини, поки він не впав. Тоді знову били і кілька разів розбивали цеглу об відро. У якийсь момент він почув, як міліціонери сказали Андрію Вербовому, що вистрелять йому в ногу. Пролунав постріл. Після цього він більше Андрія не чув…

Наступного дня, 5 березня, Андрію Вербовому надіслала повідомлення дружина Наталя. «Де ти? Зі мною твій ланцюжок, амулет теж. Я тебе від усього поганого оберігаю. Ми за тебе молимось. Чекаємо твого дзвінка. Напиши нам хоча б два слова». На той час Андрій був уже мертвий.

Іван Скиба відчував, що час спливає. Пізно вдень 4 березня двох із восьми чоловіків, яких захопили разом із ним, застрелили. «Росіяни почали говорити між собою, що вони будуть з нами робити. Один каже: «Добивайте їх, але просто винесіть, щоб вони тут не лежали».

Тих, що залишилися, вивели за ріг на маленький двір. З-під краю одягу Іван побачив тіло чоловіка, що лежало на невеликому бетонному майданчику. Його явно застрелили раніше. Росіяни почали знущатися зі своїх жертв.

«Вони насолоджувалися розстрілом, лаялися, говорили: «Ось і все. Тобі капут!» — ​згадує Іван останні хвилини перед стратою. — ​Ми попрощалися один з одним». Серед тих, з ким він попрощався, був Святослав Туровський, хрещений батько його дочки.

За словами Івана, Анатолій Прихідько раптово вирішив утекти, але його тут же застрелили. Потім москалі відкрили вогонь по інших. «Я відчув, як куля влучила мені в бік, — ​згадує Іван. — ​Мене поранило, і я впав».

Він не може точно пригадати, скільки росіяни там пробули, але спливали скоріше хвилини, ніж години. Коли відчув, що вони пішли, ризикнув виглянути з-під куртки. Подвір’я було порожнє. Це був його шанс. Він простягнув руку до ніг мертвого поряд із собою, якого не помітив, коли вони вперше зайшли на подвір’я. Не зволікаючи, стягнув із нього черевики, щоб взути на власні босі ноги. Потім він доповз до огорожі та переліз до сусіднього саду. Треба було подолати ще один паркан, перш ніж зміг потрапити до будинку, покинутого господарями під час обстрілу.
Далі було ще одне жахливе випробування. У будинку Іван обробив рану антисептиком, який знайшов у ванній кімнаті, і перевдягнувся в одяг, що його залишив господар. Потім закутався в ковдру і спробував заснути. Але йому заважали голоси. Російські голоси. Виявилося, що в будинку також відпочивали кілька російських військових.

«Вони побачили мене і почали розпитувати, хто я і що там роблю». Він переконував їх, що він власник будинку і що його родина евакуйована. Його поранення, пояснив, були результатом обстрілу. Солдати йому повірили, але сказали, що він не може там залишатися. Натомість пообіцяли, що відвезуть його на свою базу для лікування. Назад на Яблунську, 144. «Мені було страшно, що буде далі — ​з одного полону в інший».

Але Іванові пощастило. На базі бойові медики обробили його поранення. Якщо військові, які в нього стріляли, були ще поруч, вони або не бачили його повернення, або не впізнали. А далі розмістили разом з мирними жителями, які сховалися в бункері будівлі. Через кілька днів їм дозволили виїхати.

Тіла вбитих, які разом з Іваном захищали Бучу, весь місяць окупації лежали на подвір’ї, куди росіяни викидали сміття. Свою родину, яка ще ховалася від війни, Іван застав удома. Вони змогли втекти з Бучі, а згодом і з України до Польщі, але не від тягаря жахливих годин на Яблунській, 144.

…Якщо ж буде судове переслідування, то Іван Скиба стане життєво важливим свідком. Поки що він працює з поляком, який прихистив його родину. Фізично росіяни здаються далеко. Але є жах, який приходить вночі. «Ти прокидаєшся, бо чекаєш на цей постріл у голову. Є таке відчуття. Воно накриває, як хвиля», — зізнається Іван.

Коли ми ввечері йшли до сусіднього озера, я помітив, що до родини приєднався хлопчик-підліток. Він грається з сином Івана, який на кілька років молодший. Іван розповідає мені, що підліток — ​дитина його вбитого друга і хрещеного батька його доньки Святослава Туровського. Хлопець із мамою переїхав до Польщі разом із родиною Скиб.

…Ідеальний літній вечір — ​хлопці ловлять рибу. Іван прихилився до дерева й дивиться, як його дружина бавить їхню маленьку доньку. Але для Івана та його родини, для їхніх друзів Туровських, для всіх родин чоловіків з Яблунської, 144 вторгнення росії та розв’язана нею війна змінили все.

Пригадую слова Ольги Прихідько, чий чоловік Анатолій намагався втекти і на могилу якого вона щодня ходить з двома чашками кави — ​одну бере для нього, другу для себе.
«Коли мене ніхто не чує, — ​каже вона, — ​я називаю його по імені».

День за днем вона кличе його — ​гукає в порожнечу, яку лишила по собі війна.

Повний текст: 
bbc.com/ukrainian/features‑62053276.

Фергал КІН, bbc.news

Читайте також: Кохання кольору хакі: історія на вечір.