«Якось під час приїзду я запитую його: «Сину, я не постаріла?». «Та ні, мам», — відказав він, схопив мене на руки і почав кружляти…»
«Хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую…»
Сповідь матері Героя, який поліг за Україну
Віра Литвиненко — мама бійця Владислава з позивним Вектор, який загинув у Маріуполі. Невимовними є страждання жінки, яка втратила свою кровинку. І наш обов’язок — розділити її біль через нашу пам’ять про її сина-Героя. Пам’ятати його таким, яким його пам’ятає Мати…
«Я не знаю, чи доля веде дитину, чи дитина сама обирає долю. Син був спортсменом з дитинства. Східні єдиноборства, тайський бокс, плавання. Потім шахи, в які самотужки навчився грати. І при цьому з усіх видів дитячих книжок, які я купувала, обрав за найулюбленішу енциклопедію зброї. І при цьому у ньому був завжди якийсь духовний пошук. Коли йому було шість років, він прийшов і запитує: «Мам, а у чому сенс життя? Ну, чому ми живемо?..».
Ще 2010-го він казав: «Мам, буде війна». Можливо, так далася взнаки суспільна напруга. 15-літнім він вирішив вступати у військове училище, але не пройшов — недобрав балів.
7 квітня мені подзвонили і сказали, що він загинув 23 березня, за два дні до дня народження.
2013 року розпочався Майдан, у якому він брав участь. А там — війна. У січні 2015 року він сказав: «Мам, ми їдемо на змагання, під Харків, зв’язку не буде, будемо в полях». Він приїхав і нарешті сказав: «Мам, я був у Пісках, на війні». У мене аж волосся на голові заворушилося. Відтоді моє спокійне життя скінчилося. Потім щоразу, коли він зникав з дому, я говорила чоловікові: «Невже знову на війну? Невже на війні?!».
Потім був указ не брати на фронт без військового квитка, а квиток студентам не давали. Він тикався-тикався за моєю спиною. І знайшов «Азов». Пішов, пройшов курс молодого бійця. Я весь час перепитувала його: «Сину, ти переконаний, що армія і служба — то твоє?». А він каже: «Мам, якби я не пішов, то все б життя шкодував. А якщо війна, то хто, як не я?».
Він мав контузії. Шум у вухах, голова боліла. Коли вперше в Маріуполі прийшов до лікарки, та запитала: «Може, ти симулюєш, щоб додому поїхати?». На що син каже: «Та я б і поїхав, якби ваш чоловік чи син мене замінили».
25 лютого він зателефонував. Я кажу: «Сину, ну чому ти там?». А він: «Мам, нас сім років вчили воювати. Ми маємо завершити цю війну».
Вони були на війні не лише тому, що вони природжені бійці і не вміють жити по-іншому. Він думав, що, здобувши військові навички, спробує й інші шляхи. Вони пішли, бо треба захищати країну. У перші дні він казав: «Не хвилюйся, ми тримаємо наше місто…». Навіть для азовців, які приїхали з різних куточків України, Маріуполь — це вже було своє. Вони не лише захистили його в 2015-му, вони там жили весь цей час, він уже став їхнім містом.
Я пам’ятаю останню розмову — 18 березня на Азовсталі. Їх поливали з усього, що можна. Я ж йому розказую, як ми облаштуємося після війни, а він каже: «Мамо, у мене великі плани на майбутнє, але може бути по-різному. І я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую…»
7 квітня мені подзвонили і сказали, що він загинув 23 березня, за два дні до дня народження.
Зараз я готую виставку про азовців. Збираю інформацію. Мені пишуть про них мами, сестри, дружини. І я бачу дуже різних за віком — наймолодшому було вісімнадцять, найстаршому за 50, — але дуже подібних людей. Вихованих. Добрих. Патріотів. Таких, як мій Владислав».
Лана САМОХВАЛОВА, «Укрінформ».
