Навіть тату у нас патріотичні!
Україну змінило покоління… «язикатих» дітей
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редактор відділу інформації газети «Волинь» Ірина КРАВЧУК
Нині про українців говорять чи не в кожному куточку планети. Нас називають незламними й відданими рідній землі. Але нам, думаю, варто розуміти, що ми не всі такі. А ті, хто справді заслуговує цього визнання, такими не народилися, а стали…
Україну важко було любити
У дитинстві я не надто захоплювалася своєю державою. Та й як могла подобатися країна, про яку часто чула від дорослих: «Тут ніколи не буде добра», «Всі політики брешуть» або «Простих людей у нас не поважають».
Російські орки не зможуть нас затягнути в цю трясовину. Їм не дозволять «язикаті» діти.
Час від часу я бачила пряме чи опосередковане підтвердження цих висловів навколо. Ми не були заможними, весь час зіштовхувалися з «особливостями» вітчизняних систем освіти, охорони здоров’я та соцзахисту.
Втім, ми бачили й інший світ. Герої західних фільмів, серіалів та ток-шоу демонстрували нам значно вищі стандарти життя. Десь там, у Європі, люди мали змогу подорожувати, отримувати медичну допомогу без хамства й звернутися у поліцію з упевненістю, що за справу візьмуться. Згодом, окрім телебачення, у нас з’явився ще й інтернет. Він ще більш наблизив стандарти і цінності, до яких ми прагнули. Отож, і амбіцій та бажань у нас ставало більше — й ми активно їх висловлювали. Мені з сестрою пощастило, що батьки цей дитячий максималізм не гасили. Щоправда, поруч вистачало й сімей, які всіляко прищеплювали своїм чадам смиренність, дисципліну, економію… Але про них нині не пишуть західні ЗМІ…
Читайте також: Побратими волинянина: «Їдемо в Карпати, бо там душа Єгора. На його 25-ліття зустрінемося» (Фото).
Вчителів дратували наші амбіції
Мої однолітки, тобто вже доволі «язикаті» діти, прийшли до школи. А там — «сіють розумне, добре, вічне». Вочевидь, ці зерна мудрості мали б падати в мовчазну вже розорану ріллю. Тому, коли поля почали плюватися насінням у відповідь, для деяких сіячів це стало серйозним сюрпризом. Школярі почали себе захищати, коли відчували несправедливість, а їм намагалися закрити роти: не пускали в туалет, ставили в куток, погрожували покинути посеред дороги під час шкільної екскурсії, привселюдно соромили на батьківських зборах…
А вони ну ніяк не погоджувалися, що педагог завжди правий. Тому й прилипло до таких шкільних революціонерів це означення — «язикаті».
Нас знову тягнуть у болото, але ми не дамося
З часом ці діти подорослішали, здобули освіту й почали привозити рідним магнітики з-за кордону, які нині так шокують окупантів. Самі ж батьки, спаливши оберемок нервів під час шкільних конфліктів, нарешті змогли сповна ними пишатися й навіть брати з них приклад. Змінювалися стандарти життя: яскравий одяг, стильний ремонт, бесідка в садку і породиста собака для внучки… Звісно, це наслідок певного росту доходів, але, впевнена, що без «язикатих» українців цього б не сталося.
Свіжого повітря ставало більше. Після Революції гідності ми вже б мали дихати на повні груди, але тут… Нахабно прийшли ті, хто погоджується, що дзвінок у школі лунає лише для вчителя, кого з дитячого садка наставники вдягають у сірі однострої із зірками на картузах й змушують ходити маршем. У них ніколи не було наших амбіцій, лише бажання, щоб більше народів сиділи у їхньому смердючому болоті.
Але російські орки не зможуть нас затягнути в цю трясовину. Їм не дозволять «язикаті» діти, які нині перші в окопах чи волонтерських центрах. Ми, «язикаті», не здаємося. І не здамося!
Читайте також: «Посмажимо зефір, якщо бомба не вб'є», – восьмирічна волинянка у маршрутці.
