52‑й рік у медицині, 102 рази здавав кров, виплекав 98 плодових дерев...

На його очах утверджувалася медична служба в Нововолинську

— У мене — ​102 кроводачі, сім разів ситуації спонукали йти на пряме переливання крові, — ​розмовляємо з Володимиром Миколайовичем якраз після того, коли він вчергове відправив десятьох нововолинських донорів у відділ трансфузійної допомоги обласного центру служби крові, що у Володимирі.

Цей чоловік, якого знаю понад тридцять літ, не перестає дивувати. На зустріч із журналістом він не полінувався принести два великі пакети зі своїм архівом. Розчулило те, що з-поміж багатьох папок, де зібрані найцінніші для нього матеріали (переважно з газети «Волинь», за якою, як каже, вчився читати), чимало моїх публікацій. Одна з них — ​«Рекорди Володимира Середюка» з нагоди його 60-річного ювілею. Має він багато власних дописів — ​поетичних і прозових — ​роздуми про особисте, про те, що відбувається навколо і що дуже болить.

Володимир Середюк може годинами розказувати про службу крові, працює в якій ​уже майже сорок років. З гордістю розповів, що від початку війни разом із колегами вже організували понад 300 кроводач. А загалом медицині цей лікар віддав майже 52(!) роки й продовжує працювати. У свій поважний вік він не розгубив у пам’яті ані найменших епізодів за весь час своєї лікарської діяльності після закінчення Чернівецького медінституту.

– 36 років з них я віддав хірургічній практиці, — ​розповідає. — ​Кілька разів їздив у студентські будзагони. Останній раз у Казахстані працював лікарем у районному штабі. Після інтернатури разом із дружиною Зінаїдою, також лікарем, отримали скерування у Камінь-Каширський. Але через сімейні обставини трудову діяльність розпочали в Нововолинській лікарні: я — ​хірургом, дружина — ​терапевтом.

На перше місце ставить професіоналізм і порядність, а в керівника — ​ще й доступність.

На очах у Середюків відбувалася розбудова молодого міста, утвердження медичної служби в ньому. Володимир Миколайович тривалий час працював в ургентній хірургії. Зауваживши неабиякий хист молодого лікаря, його посилають на курси проктологів у Львів, де на ту пору було створено потужний Західно-український проктологічний центр, здобував досвід і в інших закладах.

Сумлінне і відповідальне ставлення до своїх обов’язків привело Володимира Середюка на десять років на посаду заступника головного лікаря з поліклінічної роботи. А з 1987 року спочатку — ​головний лікар міжрайонної станції переливання крові, потім, після реорганізації, — ​завідувач відділення переливання крові, яке згодом почало називатися відділення трансфузіології. Паралельно вів прийом у кабінеті проктолога. Але хоч би на яку посаду призначали Володимира Середюка, він завжди ставив одну умову: залишатися в практичній хірургії.

До речі, Володимир Середюк 24 (!) рази навчався на курсах підвищення кваліфікації за чотирма спеціальностями.

«Найголовніше — ​бути людяним і уважним до кожного»

Коли запитала в свого співрозмовника, що йому допомагає такий тривалий час залишатися, без перебільшення, авторитетною людиною, він дістав аркуш паперу, на якому написана відповідь на це запитання… 15 років тому, коли готувався до інтерв’ю нашій газеті. З тих пір, каже, нічого в його поглядах не змінилося.

На перше місце він ставить професіоналізм і порядність, а в керівника — ​ще й доступність, це важливо. Своєму становленню як людина та лікаря завдячує батькам (на жаль, уже покійним) і малій батьківщині — ​мальовничому селу Щедрогір, що на Ратнівщині, на березі річки Прип’ять. Дякує долі за вчителів, насамперед від медицини, — ​Василеві Якимцю, Іванові Королю, Василеві Погребському, Валерію Самохіну, Вольфу Сокольському, Анатолію Пахолюку, Миколі Гідзинському, Вікторові Бондаренку та іншим. Наголосив, що йому надзвичайно комфортно було працювати багато років з лікарем Андрієм Побігуном і старшою медсестрою Людмилою Потапюк.

Володимир Середюк мало говорив про громадську роботу, вважаючи це звичним ділом. Бо його висока активність зумовлена не бажанням пропіаритись, отримати від цього якісь дивіденди, а можливістю допомогти людині незалежно від того, з чим вона звертається. І завжди робив це безвідмовно, щиро й наполегливо. Саме тому його чотири рази обирали депутатом Нововолинської міської ради й беззаперечно доручали головувати в комісіях. У лікарні очолював профспілку. І зараз високу оцінку професійним і людським якостям Володимира Середюка дав медичний директор КНП «Нововолинська центральна міська лікарня» Ігор Винницький.
Тим часом Володимир Миколайович викладає переді мною чимало різних нагород, відзнак. Найцінніші з них — ​медаль «За заслуги перед містом». І це цілком справедливо. Бо, незважаючи на численні пропозиції кар’єрного росту, переїзду, нагод піти в науку, Середюк залишився вірним рідному Нововолинську.

Відмінник охорони здоров’я, навіть після перенесеної складної операції на лікарняному ліжку брав до рук аркуш паперу й писав. Про те, що найбільше непокоїть, що вдалося зробити, а що ще чекає попереду. А ще він ​від першої до останньої сторінки перечитує впродовж багатьох десятиліть газету «Волинь». І дуже часто ділиться враженнями від написаних матеріалів, висловлює зауваження та побажання. І за це йому велика вдячність.

І дім, і сини, і сад

Якось під час однієї нашої зустрічі Володимир Миколайович пригостив свіжовикачаним медом з власної пасіки. Каже, займається бджільництвом із сином Русланом. Вдається, і це радує.
А ще в моєму рідному селі на обійсті є «горіх Середюка». Почувши, що старий нам довелося зрізати, кілька років тому приніс у подарунок вирощений з «немовляти» чималий саджанець. Цього року вже матимемо плоди.

До слова, у Володимира Миколайовича посаджено власними руками і виплекано 95 плодових дерев. Коли запитала про його хобі, сказав: «Люблю займатися усім, що дає позитивний результат».
Цінує дружбу й зневажає в людях заздрість і злобу, вважаючи ці риси руйнівними для усіх і всього.
Ми не встигли детально порозмовляти про секрет подружнього щастя, бо ця людина більше говорила про інших. Але я знаю його прекрасну дружину Зінаїду Григорівну, з якою прожили більш як пів століття. Розповів лише, як вони в студзагонах заробили по 500 карбованців і 18 жовтня 1970 року відгуляли в Чернівцях студентське весілля. Виховали двох синів, молодший із яких, Олег, захищає Україну від рашистської навали. Подружжя гордиться онуком і онучкою, які вже закінчили виші й працюють.

Під час тригодинної розмови я не раз задумувалася про унікальність цього чоловіка. Сподіваюся, що читачі це теж вловлять. Прощаючись, я вангую, що вже через 5 літ ми зустрінемося для нового інтерв’ю, і я обов’язково напишу про нові рекорди Володимира Середюка. Впевнена — ​вони будуть. 

Читайте також: ««Перейняла естафету від свекра-листоноші і сама полюбила цю роботу».