«Москвин як обчистить усе в себе – ​іде далі: така в нього природа!»

«Війна оця показала, хто є хто»

Свого часу мені довелося розпитувати в Сіми Кордунової про її життєву історію. Донині пам’ятаю, як вразила мене оповідь про смерть батька Дмитра: хлібороба, який знав напам’ять «Кобзар», радянські нелюди забрали у 1944-му й спровадили до Уфи, де назавжди загубилися його сліди. Один з односельчан, якому вдалося вижити, потім розповів, що при переправі через річку знесилений від голоду Дмитро впав на поромі, а коли друзі кинулися йому допомогти, конвоїри не дозволили, наказали: «Пусть подыхает! На одного бандеровца будет меньше!». Ця страшна подія, помножена на тисячі доль українців у той час, повторюється сьогодні. Сіма Кордунова каже, що випадковостей не буває:

— Тут житейська філософія: все, що діється, для чогось потрібне. Для чого війна? Це велике горе, це нищення народу, але війна оця показала, хто є хто. Нарешті отакі люди, які хитаються сюди-туди, переконалися, хто ворог наш. Бо не кожен загляне в історію і пересвідчиться, скільки українців гинуло заради українського. Треба було щось таке, що може переконати остаточно: «Ти — ​не росіянин, ти — ​українець, і ви браття — ​на словах… Та ж мішанина робилася віками, щоб позбавити свого, нав’язати чуже, яке би допомагало підкорити тебе, служити іншому. Це боротьба за людські душі, тільки зараз вона ведеться нагло, відкрито, похабно. Вона й раніше неделікатна була, тільки зараз більше крові. От наша рідна кров повинна, мабуть, була пролитися…

Хто б там що про них не казав, але якби не було повстанців — ​не було б сьогодні вільної України, була б уже загнана в небуття.

— Сімо Дмитрівно, під час Другої світової ви були школяркою. Аналогія між рашизмом і фашизмом справедлива, на ваш погляд?

— Так! Вона настільки явна, що її не можна не бачити. Це тільки спочатку, як німецькі фашисти прийшли, не було зверхнього ставлення. В 1941-му вони відкрили школу у нас в Лаврові, але вона пропрацювала десь півтора місяця. Пізніше я вичитала в документах, що німецька влада сказала, що завойованим школи не треба — ​вистачить рахувати до 100. Мовляв, щоб почували себе комфортно, ми їм лишимо церкву, але теж «від — ​і до». Фашисти й господарям наказували, щоб доглядали свої сади, щоб багатший помагав обробити землю біднішому, але то робили тільки аби було що відібрати…

— Як дочка жила в Москві, то я бувала часто там і бачила ту російську вдачу: їм дай «поплясать-​погулять». Ми абсолютно відрізняємося! Часто думала, чому росіяни такі ліниві? Вся нація лінива! Письменник Павло Штепа у своїй книжці «Московство» по кісточках розібрав психологію москаля, чи точніше — москвина. Група людей, угро-фіни, жили в тих московських болотах і лісах: вживали те, що було навколо. Це наш давній українець (половець, зокрема) ще у період трипільської культури дослідив, що є трава із зерном, яке можна зберегти й посіяти, а тоді доглянути і… спекти хліб. А як той українець трудився, то він ту землю плекав, любив, по грудочці розминав. Оце все й до нашого часу дійшло. Москвин же жив інакше: виловив у річці рибу, зібрав чи убив щось у лісі — ​усе готове, нічого він не ростив. А як обчистить усе в себе — ​іде далі чистити, шукати здобичі… навіть із росії в Європу. Така в нього природа, а всупереч їй нічого росіяни не зробили. Такими вони лишилися — ​такими будуть…

«Перемоги не може не бути! Це висновок із нашої історії!»

— Що ви найчастіше думаєте, коли дізнаєтеся новини про цю війну, про воєнні злочини росіян в Україні? Ви вірите в Перемогу?

— Я пережила 1940-ві, початок 1950-х, коли на Волині скрізь були наші хлопці, яких сьогодні хто з любові, а хто з ненависті називає бандерівцями. Це та група людей, яка відродила українську націю. Хто б там що про них не казав, але якби не було повстанців — ​не було б сьогодні вільної України, була б уже загнана в небуття. Війна — ​це лихо, але це й поштовх до чогось. Ці наші хлопці — ​це Божа воля. В моєму селі на війні в Червоній армії загинув 101, а молодих, які пішли в бандерівці, — 102. 102 молоді людини, які нагадали, що вони українці! Тут совєти (скільки людей у Сибір вивезли!), німці… Проти трьох сил! Знайшовся й той, яких усіх організував, відмовився від усього, пожертвував усім, навіть сім’єю. Я про Бандеру… Оця армія зуміла вижити, хай і в непрямому розумінні, — ​дух їх вижив! Нема більш такого народу, щоб так його гнобили і нищили, а він вижив! Перемоги не може не бути! Це висновок із нашої історії!

— Сімо Дмитрівно, вам пішов 92-й рік. А тут таке важке, виснажливе життя стало. Як тримаєтеся у цей час?

— У мене, крім нашої спільної біди, є суто моя: 9 місяців тому я похоронила сина. Це був не просто син — ​Божий дарунок. Розумний, справжній патріот… Був терплячий до останнього. Ніколи не скаржився, тільки казав: «Нічого, мамо, я просто втомився». І от його не стало… У мене було відчуття, наче розколовся світ — ​і я в тій щілині. І не хочу з неї вилізти… Але треба було втриматися. Не скажу, що я така, що дала сама собі раду. Є велика підтримка в людини — ​молитва. І не обов’язково молитися завченими словами із Закону Божого (хоч ті церковні книги он зверху всі в мене лежать) — ​своїми словами. Треба себе, очевидно, поставити поряд із тією пташкою, що літає, бо їй дані крила, з тією комашкою, що повзе, бо має лапки, — ​з будь-якою живою істотою, бо ти таке саме творіння Боже, як оте все… Ти на дно впав —  маєш сам себе витягнути! Біль скажений… Такий, що хочеться зникнути, але знаєш, що маєш робити щось далі — ​перед тобою обов’язки. Добре, якщо є кому підтримати. Просто без слів. Хочеться чиюсь руку відчути, що хтось з тобою…

— Зараз національне горе: зібрані докупи горя кожного, хто втратив когось на війні, будь-де втратив, кого обікрали, обдурили… — ​продовжує за мить. — ​Ти сам мусиш цей біль придушити — ​іншого виходу нема. Тут надія на Бога і прохання, щоб поміг пережити.

Сіма Кордунова показала і вірш, який народився у час війни, — ​про сучасних «наших хлопців». Друкуємо фрагмент поезії «Доброволець»:

Спасибі Вам, Батьки, 
Брати, Синочки,
За подвиги, що правду 
в світ несуть!
Вони, як лаврові нев’янучі 
листочки,
В майбутні покоління 
проростуть.
Ви борете брехню 
стозлоязику,
Недолюдками ввергнуту 
сюди,
Щоб не підпав наш край 
під силу дику
Ненатлої московської 
орди.

Читайте також: ««Купюри зайняли б весь стіл»: 8-річний хлопчик зібрав кошти для ЗСУ, співаючи на вулиці українські пісні»