«За 5 місяців війни українці об’єдналися набагато більше, ніж за 30 років Незалежності…»: як працюють волинські волонтери

Пам’ятаєте його оптимістичне інтерв’ю у березневому номері газети «Волинь», у якому він наголосив: наш народ не здолати, бо у нас величезний мобілізаційний ресурс — ​людський, інтелектуальний, патріотичний? Життя підтверджує, що це справді так. А пан Євген упродовж усіх п’яти місяців майже щотижня вирушає у бригади, які стоять на передових рубежах війни з російськими окупантами. Після повернення з останньої поїздки попросила поділитися враженнями від побаченого.

— Євгене Микитовичу, який настрій після відвідин передової, спілкування з бійцями? Чи не згасає волонтерський рух?

— Волонтерський рух, як і раніше, активно діє, хоч деякі недоброзичливці намагаються закидати неправдиву інформацію про те, що Європа вже втомилася від війни. Мовляв, нехай українці самі всі проблеми вирішують. Нічого подібного. Уже п’ятий місяць волонтерю разом із капеланом Павлом Гаврилюком. Минулого разу були під Лисичанськом. Цього тижня знову збираємося в дорогу. Які враження? Найперше — ​хлопці стали веселішими, якщо можна так сказати про ситуацію на передовій: надходить потужне озброєння. З обличчя бійців зникли невпевненість, переживання. Останнім часом доставляємо генератори на сонячних батареях, тепловізори. Солдати забезпечені харчуванням та обмундируванням. Просять привезти смаколиків, що також свідчить про їхній емоційний стан.

У кожній поїздці переконуюсь, як вони впевнено почуваються, здобувши потрібний бойовий досвід. Вони через нас переказують подяку педагогічним і трудовим колективам ліцеїв Нововолинська, а також сіл Поромів, Бужанка, Морозовичі, Гряди. До слова, люди самі телефонують і пропонують продуктові набори для доставки на фронт. Знаходимо підтримку і в логістичному центрі «Нововолинськ. Хелп», а також у численних друзів, знайомих та просто небайдужих земляків.

— Разом із Павлом Гаврилюком ви практично проїжджаєте всю Україну, долаючи до тисячі кілометрів. Яка вона — ​фронтова Україна: у Центрі, на Півдні, Сході?

— Змінюється у кращий бік. Наша держава і її народ стали більш дисциплінованими, відповідальними, мобілізованими для виконання завдань. Що бачу на передовій? Як уже зазначав, потужну сучасну армію, впевнених у собі солдатів та офіцерів. Села там опустіли. В них залишилися тільки люди старшого віку, яким справді нема де подітися.

Хлопці стали веселішими, якщо можна так сказати про ситуацію на передовій: надходить потужне озброєння.

Інші, знаючи про Ірпінь і Бучу, уникають ворожої окупації. На мою думку, складніша ситуація у містах, куди впродовж багатьох років потрапляло на проживання багато росіян. Під час останньої поїздки ми з Павлом Гаврилюком так званою «дорогою життя» покидали Лисичанськ, в якому залишилося чимало людей, які чекали приходу «руского міра». У їхніх головах немає нічогісінько нашого, українського. Зараз точаться розмови на зразок: ось така біда — ​війна, а тут ще дискусії про мову, які зовсім не на часі. А коли війна закінчиться, скажуть, що треба рани заліковувати, — ​тож нібито знову не варто порушувати мовне питання. Це неправильно. Бо всі вже бачимо, до чого додискутувалися у цьому плані.

До слова, під час інтерв’ю волонтери ніколи не кажуть, як їм непросто доставляти допомогу на фронт, що це дуже небезпечно, що вони не раз потрапляють під обстріли… А Євгенові Недищуку і Павлові Гаврилюку неодноразово доводилося бути у небезпеці!

Наш співрозмовник розповів, що під час одного із виїздів на передову їх тільки Бог зберіг від ворожої ракети, яка вибухнула за сто метрів від будинку, де вони поселилися. Він показав відео ями від цього «прильоту»: більше трьох метрів глибиною і до десяти — ​завдовжки.

Читайте також: Україна готується до переламного моменту війни.