З ПОЛОГОВОГО БУДИНКУ ВІДДАЛИ У ЧУЖУ СІМ’Ю

Майже детективна історія з життя ректора Волинського національного університету Цими днями чи не всі засоби масової інформації світу розповіли зворушливу історію про те, як в одному з пологових будинків Чехії переплутали двох новонароджених немовлят. Дівчатка 10 місяців прожили у чужих сім’ях, аж поки їхні батьки не дізналися правди. Але в нас, виявляється, є випадок ще більш хвилюючий і драматичний. Ректор Волинського національного університету імені Лесі Українки Ігор Коцан прожив «помилково» у чужій сім’ї і під чужим прізвищем більше двох років. І тільки щасливий збіг обставин допоміг йому повернутися до рідної мами.

Катерина ЗУБЧУК


Родом Ігор Коцан із села Волошиново Старосамбірського району, що на Львівщині. У серпні 1960-ого року, якраз на Маковея, мати Ігоря у районній лікарні Старого Самбора (до речі, звати її Ярослава) народила свою другу дитину — другого синочка. За якийсь тиждень, коли стан хлопчика і породіллі був хороший, їх виписали. Тільки, як виявиться згодом, повезла жінка додому не свою кровинку, а чуже немовля. А її синочок поїхав з іншою жінкою, яка народжувала у цей же час, у село Стрільбичі цього ж району. І став він Іваном Фурдичком.
Ось тільки в Коцанів, де хлопчика назвали Ігорем, зовсім скоро запримітили, що син якийсь «не їхній». Він не схожий ні на маму, ні на тата — світлий, з веснянками. А у Фурдичків так само «не вписувався» чорнявий хлопчик. Такі спостереження в обох родинах призводили до сварок, бо чоловіки запідозрювали своїх жінок, як кажуть, в усіх гріхах. А як ще дехто із сусідів «масла піділлє в огонь», то тій мамі, хоч з хати тікай.
— Так було два роки,— розповідає Ігор Ярославович. — Якось я захворів і потрапив з матір’ю у ту ж районну лікарню, де народився. Сталось так, що в одній палаті з нами лежала жінка, теж з дитиною, яка була сусідкою моїх рідних батьків у Волошиново. Оскільки хворів я на коклюш, то лежав довго. Жінки мали можливість про все поговорити, до всього придивитись. І жінка, яка добре знала родину Коцанів, знала про того рудого хлопчика, який відрізнявся від братів і сестер (сім’я Фурдичків — багатодітна), і про ті непорозуміння в сім’ї, які виникали у зв’язку з цим, поділилась своїми припущеннями.
Згодом була зустріч двох жінок. Десь з півроку велись переговори з приводу того, щоб дітей поміняти і виправити прикру помилку. Родини Коцанів і Фурдичків звертались до медиків. На початку шістдесятих років минулого століття в Радянському Союзі про ДНК ще мало хто й чув. Сказали лікарі, що лише після того, як хлопчикам виповниться по десять років, за якимсь аналізом можна буде визначити, чиї вони насправді. Але обидві сім’ї вже були впевнені, що виховують не своїх дітей. І хоч за два з половиною роки дуже звиклися до них, все ж вирішили розв’язати «вузол», не чекаючи медичних висновків.
— Мама вже згодом згадувала,— говорить Ігор Ярославович,— як відбувся цей обмін. Хлопчик, якого вона вигодувала з пелюшок, звичайно ж, розплакався, коли вона його залишала. Змушена була приспати його і лиш тоді поїхала зі мною у рідне село Волошиново.
Обмін пройшов без втручання органів реєстрації актів цивільного стану. Свідоцтва про народження обох хлопчиків залишились на своїх місцях — поміняли тільки дітей. Іван Фурдичко став Ігорем Коцаном і — навпаки.
— Я, звичайно, не пам’ятаю того періоду, коли жив у селі Стрільбичі, — каже Ігор Ярославович. — Але дуже хочу побувати там, побачити жінку, яка вигодувала мене своїм молоком. До речі, Іван Фурдичко живе зараз у місті Дрогобичі, де й мої батьки тепер мешкають. Він спілкується з ними.
Важко сказати, якою була б доля Ігоря Коцана, коли б помилку, допущену в лікарні, не було виправлено. І, як каже сам Ігор Ярославович, згодом було ще чимало таких зигзагів, які, врешті-решт, вибудовували його життєвий шлях. Те, що хлопець із Старосамбірського району опинився на Волині, у Луцькому педагогічному інституті,— не дивина. Адже сюди їхали вчитись з багатьох сусідніх областей. А ось як він потрапив на природничо-географічний факультет, то про це треба сказати.
Виявляється, Ігор приїхав до Луцька як перспективний футболіст з «прицілом» на факультет фізичного виховання. Тренер місцевої команди «Торпедо» Володимир Байсарович взявся допомагати йому стати студентом. Але сталось так, що на факультеті фізичного виховання місця для п’яти спортсменів уже були «забиті». У це число Ігор не входив. І тоді Володимир Байсарович сказав, що двох спортсменів зарахують на природничо-географічний факультет. Ігор скористався цією пропозицією.
— Чи думали ви, що будете колись ректором вузу, який брали, образно кажучи, з футбольним м’ячем у руках?
— Звичайно, ні,— каже, сміючись, Ігор Ярославович. — І Байсарович про таке не думав…
Уже потім, не бажаючи читати в школі ботаніку, Ігор заочно закінчив факультет фізичної культури і працював викладачем на кафедрі фізвиховання. Вчився згодом на курсах ЮНЕСКО Московського педагогічного інституту. Опанував там французьку мову і вже одержав направлення на роботу в одну з африканських країн. Але це вже був 1991-ий рік. Серпень з його путчем, розвал Радянського Союзу...
З Африкою не вийшло, й Ігор Коцан повернувся до Луцька. Одне слово, все йшло до того, щоб він закінчив аспірантуру, докторантуру, здобув звання кандидата педагогічних наук, доктора біологічних наук, став професором. Тобто ступив на таку сходинку, з якої можна піднятись на посаду ректора.