Як із власної волі не потрапити в павутину маніпуляцій

Ніби ось та тополя зовсім поруч — ​лиш простягни руку. А якщо вікно брудне, то це нагадування, що ти відгороджений від зовнішнього світу.

Мама любила чисті вікна, але не любила їх мити. Поки ми жили разом, мила вікна я. Щотижня. Взимку — ​тільки всередині, в інші пори року — ​всюди. Мама просила, і якщо я не виконувала прохання, вона ображалася. Плакала і пила валокордин. Мамин валокордин — ​чудовий мотиватор. Я йшла і мила вікна, хоч ненавиджу прибирання. Але ще більше я ненавиджу, коли пахне валокордином.

Я втомилася мити вікна і вискочила заміж. За того, хто не був схибленим на чистоті і кому плювати на брудні вікна. Я поїхала від мами, стала жити в чоловіка.

Мама пхинькала, вимагала мене назад, чекала, поки я награюся в дружину. Я навідувалась до неї все рідше. Бо кожна поїздка — ​це прибирання. А якщо я втомилася, то теж прибирання, але через валокордин.

Потім у нас народився син, і мені стало ніколи. Мама на мене ображалася, я виправдовувалася. Класична співзалежність, усвідомлена з мого боку.

— Мамо, я не можу їхати з іншого міста, щоб помити тобі вікна. У мене сім’я, маленька дитина, купа справ. Зараз є клінінгова служба, я оплачу, прийде людина і помиє тобі вікна.

— Чужа людина?! — ​жахається мама.

— Так. Прийде, помиє і піде. У неї така робота.

— Прийде і запитає: «Ви що, самотня?». — «Ні, у мене є дочка». — «А чому вона не помиє вам вікна?». І я помру від сорому…

— Не вмирай! Просто поясни їй, що ти хочеш, аби вікна мили щотижня. А твоя дочка живе в іншому місті, й у неї немовля…

— Як це все страшно!.. Чужі люди миють мені вікна, ніби я сама не можу.

— Але ж ти не можеш!

— Я народила ту, яка може.

— Вона теж не може.

— Вона не хоче! І це жахливо.

— Мамо, я у себе вдома не мила вікон два сезони. Навіть три. У мене часу нема.

— І тобі не соромно?

— Ні. У мене були інші, не менш важливі справи.

— Вікна — ​це душа господині. Чисті вікна і смачний борщ. Якщо у тебе брудні вікна…

— …то я погана господиня, і мене це влаштовує.

— Не розумію, в кого ти така вдалася… Я б згоріла від сорому…

Мене аж тіпало. Я кидала трубку.

Вимотування і маніпуляції — ​це вбудована функція в базову комплектацію моєї мами. Вона любила, щоб усе було так, як хоче вона, і тоді, коли їй зручно. Складалося враження, що їй не потрібні чисті вікна, — ​їй потрібні вікна, які помила саме я.

Одного разу вона попросила відвезти її на дачу із саджанцями. У вівторок. Я не могла у вівторок — ​могла в четвер.

— Мамо, давай у четвер…

— Ні, тоді я вже поїду назад. Мені треба у вівторок.

— Я знайду водія, заплачу йому, і він тебе завезе.

— Чужа людина?! Що скажуть сусіди? Спитають: «А де твоя дочка? Чому їй байдуже до мами?». Яка ганьба!

Я зрозуміла: мамі не треба на дачу, їй треба, щоб на дачу відвезла її я. Я нервувала. Пручалася. Кричала. Плакала. Пояснювала. Вішала трубку. Знов дзвонила…

Кілька років мені знадобилося на те, щоб збагнути: це мамине «самодурство» — ​насправді підсвідоме бажання бути поруч, компенсувати той факт, що за все моє на той момент тридцятилітнє життя разом ми жили тільки п’ять років.

Мама не виховувала мене, у неї не було часу. А зараз є, і вона заманює мене до себе, але тепер у мене немає часу. Взагалі класна штука — ​своєчасність: коли двоє людей збіглися за моментом та інтересами в одному періоді, який не можна змістити на потім. Не можна вибрати зручний час, щоб виховувати дочку, треба бавити її, поки вона маленька. Поки мама шукала на це час, я виросла, і в мене зникла потреба в мамі, яка няньчиться зі мною, я навчилася отримувати тепло з інших джерел.

Але покоління наших матерів не схильне до рефлексії і ніколи не визнає своїх помилок. Мама хотіла бути поруч, звернути на себе увагу, просто не знала іншої мови комунікації, крім ультиматумів. Усвідомлення цього факту пом’якшило мене. Я більше не злилася — ​я читала між рядками: мама вигадувала завдання для мене з єдиною метою — ​побачитися.

А я пропонувала замінити себе клінерами і водіями за гроші… Навіщо їй чужі люди в її житті? Їй потрібна дочка… Життя — ​дивовижний бумеранг. Воно саме встановлює справедливість. Я виросла в дефіциті маминої любові, а потім вона жила в неусвідомленому дефіциті моєї. Життя бавилося, диригувало ситуацією…

Потім мама захворіла. Я спочатку не зрозуміла, що все серйозно, думала: чергова маніпуляція. Маніпуляції здоров’ям — ​найефективніші. Вони гарантують, що я в будь-яку мить дня і ночі кину все і поїду до неї рятувати. А насправді виявиться, що нікого рятувати не треба. Тобто треба, але не від тиску, який зненацька підскочив, а від… нападу нелюбові. Одного разу я, вагітна, летіла до неї посеред ночі. Мама тоді плакала в трубку. Я почала збиратися, посварилася з чоловіком, який намагався мене не пустити, і мчала дві години на шаленій швидкості, щоб переконатися, що мама… солодко спить.

Але того разу все було серйозно. Мама ослабла, не могла сама ходити, спершу попросила ходунці, потім пересіла на інвалідний візок. А потім зовсім злягла. Я розуміла, що їй потрібна опіка. Почала шукати доглядальницю з медичною освітою. Виявилося, що це дуже дорога послуга. І чим важчий пацієнт, тим дорожча. Середня оплата такого догляду — ​15–20 тисяч гривень на місяць. І це лише робота. А ще ж памперси, медикаменти, продукти… Виходило до тридцяти.

Але найбільша проблема — ​навіть не гроші, а той факт, що маму доглядатиме чужа людина. Не я. Я вже бачила мамині сльози і чула її улюблене «Я помру від сорому», «Сусіди запитають: «У тебе що, дочки немає?»»

Я вирішила переїхати до мами. Із сином. Віддам його в дитсадок. І доглядатиму маму. Чоловік був приголомшений цим рішенням. Його з собою не кликала, бо розуміла: не поїде. Він з 14 років живе сам, з 23 — ​зі мною, він розучився жити на чужій території. А тут — ​чужий дім, килими, кришталь, нескінченні маніпуляції…

— Ми будемо приїжджати до тебе на вихідні, — ​заспокоювала я його. — ​Ну ніби ми на заробітки їдемо…

Чоловік вважав рішення провальним. Він волів знайти другу роботу й оплачувати доглядальницю для тещі. Та й я могла повернутися до праці, віддавши сина в садочок.

Я не знала, як пояснити чоловікові, що мамі не потрібна чужа людина. Він не знав, як пояснити мені, що я знову ведуся на маніпуляцію. Ми роз’їхалися на піку нерозуміння. Сім’я — ​то підтримка. Підтримка — ​це відкрити парасольку в дощ над людиною, на яку ти дуже сердитий. Бо, яким би ти не був розлюченим, ти її любиш, а любов сильніша за образи й непорозуміння.
Я неначе сиділа під дощем і не відчувала нічиєї підтримки. Я мала одну парасольку і розкрила її над мамою, а не над чоловіком, адже їй вона потрібніша. Мама хворіла, і вона в мене одна, іншої не буде.

Я витримала пів року. Шість місяців побутового пекла. Я об’єктивно погана доглядальниця. Тому що я — ​НЕ доглядальниця. Мені не вистачало терпіння не морщитися, якщо погано пахло, ховати гидливість, не злитися на те, що я сама вибираю таке життя, і ніхто не розуміє цього вибору, і я сама вже не розумію… Ні, я забезпечувала мамі догляд з максимальною віддачею: підмивала, переодягала, прала… Це було важко, але необхідно. Але я щосекунди відчувала себе людиною, замкненою в капкан зобов’язань.

Ситуація ускладнювалась тим, що я давно стала мамою для своєї примхливої мами, а біль робив її озлобленою, уїдливою, колючою. Вона постійно була невдоволеною, відштовхувала мої руки, говорила страшні речі. Я жила в суцільному негативі. І від несправедливості у мене постійно текли сльози. Бо памперс хотілося б міняти під тихе «дякую», а не під критику моєї безрукості.

Сім’я — ​то підтримка. Підтримка — ​це відкрити парасольку в дощ над людиною, на яку ти дуже сердитий. Бо, яким би ти не був розлюченим, ти її любиш, а любов сильніша за образи й непорозуміння.

Вже потім я зрозумію, якою ж принизливою мамі була її нерухомість, яким нестерпним було відчуття, що вона тягар, як це страшно, коли старість звалюється на тебе всією своєю безжалісністю.

Це був мій особистий стокгольмський синдром: мама взяла мене в заручники, кривдила, завдавала болю, і чим голосніше вона лаяла й ображала, тим більше я її жаліла, тим страшніше мені було за неї.

Я була глибоко нещасною ті пів року. Я приїжджала на вихідні і падала в руки чоловіка, в очікуванні реабілітації любов’ю і радістю. Це були мої вихідні від старості, від безнадії, від страху, що життя закінчується так болісно непривабливо.

Але чоловік не хотів мого скиглення, не хотів нікого жаліти. Він хотів жити своєю сім’єю і не розумів, чому в будні він змушений бути холостяком… І за вихідні ми не встигали створити заново те, що руйнували в будні.

В один із четвергів я втомилася. Подивилася у чисте вікно і зрозуміла: ще трохи — ​і я в нього вийду. Я просто більше не можу. Не можу робити те, в чому я не ефективна, те, чого від мене чекають, те, що вважається правильним, але насправді мучить усіх.

…Я увійшла до маминої кімнати з красивою жінкою мого віку і сказала:

— Мамо, це Наталія Іванівна, твоя доглядальниця.

— А ти? — ​запитала мама.

— А я додому… — ​відповіла я.

І мама заплакала. І я заплакала. Але це були різні сльози…

Я повернулася додому. Вийшла на роботу, щоб заробляти на життя разом із чоловіком. Взялася рятувати кульгаву сім’ю.

А мама… раптом дуже швидко почала одужувати. Через місяць сіла в інвалідний візок, потім стала на ходунці, потім поволі ходила сама.

Просто доглядальниця була профі, вона вміла відрізнити примхи від необхідності і сама встановлювала правила. Вона не мила вікон, коли цього хотіла мама, а мила тоді, коли в цьому була необхідність.

Мама зрозуміла, що в її будинку господарює чужа жінка, яка не піддається на її маніпуляції. І єдиний спосіб її позбутися — ​зробити її перебування в квартирі непотрібним. А для цього треба стати здоровою.

Ця історія — ​дуже повчальний досвід, ціла скринька моїх особистих відкриттів. Про те, що в павутину деяких маніпуляцій люди потрапляють із власної волі, і їм це необхідно, тому що вони не можуть інакше. Про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому. Про те, що дивитися у чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними — ​пейзаж, обраний тобою, а не обставинами…
І про те, що тільки вам вирішувати, як правильно любити тих, кого ви любите.

І дорогі вам люди мають право розпорядитися вашою любов’ю так, як вони вважають за потрібне.

А ви… Ви самі (!) визначаєте чистоту свого вікна і самі вибираєте вікна, в яких для вас відкриваються світанки і заходи сонця…

Останні новини:

• Відійшов у вічність волинянин, який реставрував Холмську Чудотворну ікону Богородиці.
• «русскому міру» не місце в Україні – Микола Княжицький реєструє законопроєкт «Про деколонізацію гуманітарної сфери України».
• Сьогодні у Луцьку погасили марку «Пес Патрон» (Фото).
• У Нововолинську легковик збив мотоцикліста (Фото).
• У Володимирі потребують техніки для вивезення сміття: куди поділась колишня.
• «Мрію повернутися до своєї школи»: історія вчителя, який став танкістом.
• Про волинського захисника написав німецький журнал.

Усі новини російсько-української війни – тут.