Він запам’ятав кожне обличчя, прокляв кожного, хто робив із нею оте.
«Якщо десь є пекло, я хочу туди»: історія до сліз
Добре пам’ятає свій перший раз. Пам’ятає, як наївно зрадів і подумки посміявся: ніякого пекла чи раю. Тоді вирішив, що перетнувши межу вічності – переродився. Щойно був у підбитому літаку і прощався з життям, а тут уже малюк у родині, яка тебе обожнює. Пригадує, подумав, що цього разу пощастило більше – родина була справді прекрасною, а не батьки алкаші, як у минулому житті. Його любили всі. Тато і мама, видно, що у віці, і він бажана дитина. З ним гуляли, його пестили і співали колискових. Про себе посміхався, вирішивши, що таки розгадав загадку всесвіту. От так усе і відбувається: щойно ти був однією людиною, а потім перероджуєшся в іншу. Наївний...
Те, що він не є той малюк, а лиш може бачити його очима і відчувати увесь спектр емоцій, і не в змозі вплинути хоч на щось, він зрозуміє пізніше. Батьки, носячи свого малюка, увімкнули телевізор, де йшли новини. Пам’ятає, як намагався докричатись: «Тікайте, швидше тікайте звідси світ за очі. Хоч кудись, але тікайте».
На екрані місцеві новини: Маріуполь... 23 лютого.
Йому боліло так, як боліло тій дитині, вив від відчаю, але не міг нічого вдіяти.
Він відчував кожну емоцію. Бачив і розумів усе, що відбувалось довкола, але не він був тією дитиною.
Той, хто це все задумав, знав, як мучити, знав, як різати по-живому навіть того, у кого уже й тіла не було. Знав! Це було у стократ жахливіше. Йому боліло так, як боліло тій дитині, вив від відчаю, але не міг нічого вдіяти.
Він пам’ятає, як почув звук літаків над містом. О-о-о-о! Він точно знав ті звуки, пів життя за штурвалом провів. Він знав, точно знав, що зараз буде.
Дев’ятиповерхівка склалась, мов будиночок з картону. Те дитя залишилось геть одне, там під плитами бетону. І лиш він знав, що рятувати ніхто не буде. Завали не розбиратимуть, і увесь цей дім стане для кожного його ще живого мешканця одночасно і пам’ятником, і могилою.
Він умирав разом із тим дитям. Повільно і болісно. Спрага, голод, страх. Кілька разів буде чути голоси людей і надія на якусь хвильку осяє: місцеві прийшли розбирати завали, аби урятувати хоч когось.
– Приказа нет! Уйди, или убью.
Та смерть не була легкою, не була героїчною і швидкою, як тоді у літаку після «відпрацювання» чергової цілі. Ні! Той малюк… Він ніколи не забуде, що тоді відчував.
Коли ж нарешті все скінчилось, злякано відчув: це відбулося знову. Якось враз у нього увійшли спогади життя прекрасної людини. Вона була художницею і волонтером. Дівчина любила цілий світ. За все своє життя він ніколи не відчував стільки любові до всього живого, не бачив краси навколишнього світу ТАК.
Він дізнається, що його єдиний син, не витримав знущань однолітків і «вийшов» у відчинене вікно їхньої квартири на сьомому поверсі. І винен у тому він.
Напевне, саме такими світлими і чистими є янголи. Зовсім юна дівчина з великим серцем із маленького містечка під Києвом.
Її забрав патруль, коли несла їсти старенькій, що жила неподалік. Він усе відчув. Цілий тиждень був із нею у тому клятому підвалі. Спочатку тих звірів було п’ятеро, потім приходили ще. Він уже й не рахував. Він запам’ятав кожне обличчя, прокляв кожного, хто робив із нею оте. Він пережив усе разом із нею. Він був не нею, але відчував усе. Усе.
Він помирав сотні, тисячі разів. Уже давно з’їхав би з глузду, але щось не давало. Щоразу, розплющуючи очі, він розумів, що смерть близько. Знав, що він помре не просто, а страждатиме, питиме чашу відчаю і болю великими ковтками.
Він був старенькою, що, збивши руки в кров, намагалась відкопати з-під зруйнованого будинку свого чоловіка, з яким прожила усе життя. Він ридав разом із нею і зустрів смерть разом із нею, коли хтось у танку з половинчастою символікою фашизму стрельнув заради забави по новій мішені: «Спорим, што бабки не станет!».
Він був київським художником, який, записавшись до ТрО, поклав своє життя в херсонських степах. Був мамою, яка власними руками ховала своє єдине дитя за гаражем, поруч із домом, бо ніде було і нікому.
Його вбивали у машині з написом «Діти». Його терзали у підвалах і закопували десь у лісах...
Просив одного: якщо десь є пекло, він хоче туди. Не вмирати знову, не переживати чуже життя і не відчувати того болю, який приніс він і такі ж, як він, у цю прекрасну країну. Він ненавидів себе, ненавидів усе, що робив до того, як опинився ось тут. Він хотів у пекло, але не опинитись знову в руках «своїх».
Він умиратиме кожною смертю, яку принесла його війна в Україну. Він відчує біль кожного, він захлинеться муками, а потім просто отямиться.
Пекло його знайде, але не зараз. Він умиратиме кожною смертю, яку принесла його війна в Україну. Він відчує біль кожного, він захлинеться муками, а потім просто отямиться.
Отямиться у палаті серед таких же, як і він, калік. Запах нечистот, сперте повітря і абсолютно нерухоме тіло. Згодом він навіть зможе говорити, але його мало хто слухатиме.
Санітари грубо таскатимуть його двічі на тиждень у душ, аби положити у брудну холодну ванну. Струменем льодяної води, не приховуючи огиди, змиватимуть з нього його ж випорожнення. Гордість воєнної авіації росії, він потерпатиме від сорому побоїв і абсолютної байдужості цих людей.
Одного разу до нього прийде колишня дружина. Не відвідати, о ні! Прийде проклясти за скалічене життя. Прийде сказати, що він приніс у їхній дім злидні, скаже, що через нього і таких, як він, сліпих ідіотів вона не має за що купити їсти і мусить збирати пляшки і працювати, як рабиня, аби не здохнути, як здохли мільйони росіян після тієї клятої війни.
Він дізнається, що його єдиний син не витримав знущань однолітків і «вийшов» у відчинене вікно їхньої квартири на сьомому поверсі. І винен у тому він. Адже через таких, як він, усе те сталось. Він і тисячі таких, як він, принесли все це у свій дім, перетнувши кордон 24-го.
Житиме довго у тій клятій палаті з обшарпаними синіми стінами. Плаватиме у своїх нечистотах, недоїдатиме і мучитиметься від постійної спраги, терпітиме побої, але житиме довго. Він не матиме змоги поворухнутись, але відчуватиме все кожною клітинкою свого тіла.
Анна КОРОЛЬОВА.
Читайте також на volyn.com.ua: «Як живеться мешканцям волинського села по сусідству із білоруссю на шостому місяці війни».
