Танкісти Олега Грудзевича прорвали оточення в Маріуполі і пройшли 175 км до наших

«Коли нас взяли у кільце, ми зрозуміли, єдиний вихід — ​йти напролом»

Як пригадує Олег, 28 лютого його танкісти зайшли до Маріуполя, на територію заводу «Азовмаш», де разом з морпіхами вели бої за місто. Розповідає про ті баталії спокійно, як про звичайну роботу:

— Розпорядок в орків був, як робочий день. Світає — ​вони пруть, працює стрілецька зброя. Починає сутеніти — ​припиняються стрілецькі бої, працюють артилерія та авіація… Вже на 2–3-й день боїв ми переселились у підвал. Батальйони ще стояли по периметру міста, танки виїжджали, були постійні стрілецькі бої, російська арта й авіація гатили вже на повну силу. Вони вирахували розташування штабів на «Азовсталі» й «Азовмаші», і по них працювала авіація. Вже до заводу долітали і міни, і «Гради»…

Кажу: якщо побачу в когось телефон, прострілю коліна! Звісно, я б цього не зробив, але телефонами ніхто не користувався, бо росіяни відстежують стільниковий зв’язок чітко.

15 березня у танкістів закінчилася питна вода, майже не залишалося їжі.

Олег замислюється, потім розповідає далі:

— Ми почали пити воду із протипожежних водойм, що були на заводі. Вона зелена, але який вихід? Постачання боєприпасів і продовольства теж не було, згодом ми стали рахувати ледь не кожен снаряд, сухпаї. Кільце щодня щільнішало, ми потроху відходили. Орки буквально закидали нас гарматним м’ясом. Новин і зв’язку в нас не було, але ми стояли по периметру заводу, тримаючи «Азовмаш» — ​метрів 800, у кругову. У мене залишилось 2 боєготових танки, мій і ще один, і 2 чи 3 машини були з 36-ї бригади. Розуміли, що ще тиждень не протягнемо…

Тому вирішили йти на прорив із заводу.

— План у нас був такий: до дороги, якщо є можливість, прориваємося на техніці. Коли танки стануть, підриваємо їх і далі рухаємось пішки, групами по 10–15 осіб. Зв’язок перепрошили, перевірили. 11 квітня близько півночі почали рух. Поряд із моїм танком — ​«мотолига» (багатоцільовий транспортер легкий броньований. — ​Ред.), на ній сиділи люди, зокрема поранені. Кажу офіцеру, що буду відволікати на себе вогонь. І їх самих не залишу… Нам пощастило, що того вечора дощило і не було безпілотників. Командиру ще одного підрозділу, що з нами йшов, кажу: «Поки ми 30–40 хвилин стріляємо, тримаєтесь від мене в кілометрі. Бачите перенесення вогню — ​пересуваєтеся за нами на ту відстань, що ми просунулися. І так рухаємось — ​від рубежу до рубежу».

…Прорив був шалений — ​танкісти вели вогонь, палили російську техніку, піхота свою справу робила. Потім у танках скінчилося пальне, вони стали. Снарядів теж не було. Танкісти познімали нічники, радіостанції, приціли і понищили все, що могли. Із собою взяли стрілецьку зброю, боєкомплект, гранати, залишки сухпаю, воду. Рушили тилами рашистів.

«Десь на 6–7-й день доїли рештки сухпаїв, почали щавель шукати, на смітниках копирсатись…»

Сьогодні мало хто здатен уявити, що таке рухатися в оточенні ворога. Щомиті чекати пострілу, розриву, підриву на міні, випадкової зустрічі з окупантами чи місцевими зрадниками. Олег розповідає про вихід скупо.

— Перед проривом, дяка «Старлінку», я скачав собі карту офлайн, і взяв звичайну. Ми приблизно знали, де будуть наші підрозділи і скільки нам іти. Напряму виходило 138 кілометрів, а щоб обійти рашистів, то всі 175. Планували рух так: вночі йдемо, одночасно гріємось, вдень десь ховаємось. Єдине, що дуже дошкуляло, — ​це холод. Хоча, можливо, це нас, зрештою, і рятувало, бо противнику також не хотілось десь у таку мерзенну погоду визирати. У перший день головне було якнайдалі відійти від кинутої техніки. Населені пункти обходили. Але в один зайшли, Знаменівку, недалеко від Анадолі — ​там був міст через річку поблизу водосховища. Біля мосту нам трапилась російська ДРГ. Одного окупанта ми «поклали», пробігли через той бетонний місток і залягли в досить великій посадці. З 8-ї ранку до 9-ї вечора пробули там. Противник боявся її прочісувати. Години 4 вони їздили поруч, випустили в наш бік лише декілька черг. Потім кудись забралися — ​напевно, думали, що ми по рівчаку пішли. Але ми були дуже стомлені, адже виходили вже 3-й день. Тож, трохи відпочивши в тій посадці, набрали води і рушили вздовж річки. Там нарвались на ще одну групу рашистів. Був короткий бій, одного їхнього точно «задвохсотили», але куля чи дві влучили нашому бійцю в рюкзак. Солдат біжить, рюкзак горить, я кричу йому: «Кидай той рюкзак!». А він: «Та куди? Там гранати!» — ​«Тим більш кидай його до біса!». Зірвав він той рюкзак та й кинув. Ми тоді відірвались і декілька днів ішли без вогневих контактів. Десь на 6–7-му добу доїли рештки сухпаїв, почали щавель шукати, на смітниках копирсатись — ​думали щось знайти. В один із днів ледь не попались. Виходимо з чергової посадки — ​і тут воїн наш метрів за 20 помітив намет, а там якісь антени. Метрів за 300–400 обійшли… До передка ще приблизно 40 кілометрів. Далі — ​кар’єр із піском, думали в ньому перечекати, а там «Уралів» штук 20 із «зетками». Чуємо — ​десь позаду генератор завівся, метрів за 400. Оце, думаю, прийшли… Врятувало, що погода погана була, дощ. Так і пролежали біля кар’єру. Орки піском вантажились, більш нікого не було видно до вечора…

Орки вирахували розташування штабів на «Азовсталі» й «Азовмаші», і по них працювала авіація.

Йшли весь час із вимкненими телефонами — ​я попередив, щоб павербанки зарядили перед виходом, а телефони всі вимкнули, крім мене. Кажу: якщо побачу в когось телефон, прострілю коліна! Звісно, я б цього не зробив, але телефонами ніхто не користувався, бо росіяни відстежують стільниковий зв’язок чітко. Десь кілометрів за 15 до лінії зіткнення бачу, на моєму телефоні з’явилась одна смужка «Лайфа», але подзвонити не вдалося. На 9-й день 2 «палки» з’явилися на телефоні. Набрав комбрига, він нас спершу не впізнав, потім зрадів. Звів із командиром підрозділу, що стояв попереду нас, і останні 12 годин він допомагав нам іти. Пам’ятаю, каже нам, що попереду діляночка невеличка, яку треба буде пробігти. А нас уже ноги не несуть, і шлунки болять, я от кров’ю блював… У мене хлопці автомат і рюкзак забрали, кажуть: «Їх ми донесемо, ваше завдання — ​довести нас». І так прийшли… Плакали, бо майже не вірили, що дійдемо. Стільки всього пережили… Прийшли, впали, нам дали по цигарці, води попити. Командирові своєму віддзвонився, наступного дня за нами приїхали з нашої бригади… Разом зі мною було 16 людей. Двоє з них — ​із 36-ї бригади. За цей прорив із Маріуполя і вихід, власне, й отримав Золоту Зірку. Що можу — ​те роблю, не більше і не менше. Наразі ми тимчасово на відновленні, незабаром дадуть нову команду, бо рашистів треба побити, щоб швидше повернутись додому, — ​говорить герой Олег Грудзевич.

Олександр ШУЛЬМАН, кореспондент АрміяInform

Читайте також: ««Коли прилітає російська ракета, стає значно легше розуміти українську мову».