На Донбасі до землянок наших захисників, що вириті в лісопосадках, почали вчащати отруйні степові гадюки. Щоб їх відлякати, козакам довелося приручити… їжаків!
Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)
Тому нехай гаспида путіна у бункері беруть дрижаки! А ми сьогодні спробуємо переписати картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» на новий лад, щоб розповісти, як героїчно захищають Україну крутезні наші козаки
Для цього давайте перенесемо Іллю Юхимовича, який, до речі, походив з козацького роду на прізвисько Ріпа, у наш час. Десь у район Дружківки, Краматорська, Мар’їнки, Пісків на Донеччині… Саме туди, на передову, тиждень тому вирушили з черговою волонтерською надпотужною допомогою – одразу везли 5 автомобілів (2 буси, 2 пікапи і УАЗ) – козаки-аграрії з групи компаній «ВІЛІЯ». І саме там я побачив персонажів, які, переконаний, потрапили б на сучасне полотно художника Іллі Рєпіна. Отож, поїхали...
«Не будеш ти годен синів християнських під собою мати…»
…Я вже чую: «пу-тін – хуй-ло! Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла» — і бачу того, хто виспівує. Але буквально ще кілька слів перед початком розповіді про наших героїв. Картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (розмір 2,03х3,58 м) Ілля Юхимович Рєпін писав протягом аж 11 років (1880–1891). Сюжетом її став легендарний Лист запорожців на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком, написаний 1676 року турецькому султанові Мегмеду IV у відповідь на його вимогу підкоритися османам. Оригінал цього послання не зберігся. А копій є аж чотири варіанти, які дещо різняться між собою. Хоча всі вони насичені такою колоритною мовою з перчиком, що і нині, майже через 350 літ, кольки беруть, коли читаєш про османського султана: «…нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!»… Або чого варте: «Який ти в дідька лицар, коли не вмієш голим гузном їжака забити?!» З цього і почнемо.
Який ти в дідька лицар, коли не вмієш голим гузном їжака забити?!
«Забити йожика? Не дам ніколи, хоч запорожці й класно казали!» — серйозно коментує моє цитування «Листа султанові» воїн на псевдо Дід («Бо я вже двічі дід»). Кілька хвилин тому тільки познайомились. Народився в Старому Чорторийську на Маневиччині, тепер проживає в селі Топілля Дубнівського району Рівненщини. Ми виїжджали на передову, а він повертався з вимушеної відпустки («у сестри інсульт») туди — на фронт. Коли Дід подав свою руку, я одразу відчув: справжня, козацька. Ще й ніс із горбинкою. Таких і Рєпін зображав (на «Запорожцях…» Дід у мене – викапаний козак, що поклав кулака на спину товаришу), і Сергій Якутович малював у «Берестечку» Ліни Костенко.
Ще кілька секунд — і я ледь не впав, коли запитав прізвище вояка. «Палій», – каже. «Як Палій?». – «А так: я Палій, мій тато був Палієм, дід Палій…». І поки я, ошелешений, не можу вимовити й слова, бо у козака і прізвище козацьке (чого вартий козак-полковник Семен Палій!), Дід продовжує: «Тоді я вас ще раз здивую – дивіться на фото…».
А там – убитий величезний степовий полоз (на фото у центрі)!
«Калашом ми його порішили, – продовжує Дід. – Але це не діло. Заснемо, а ця гадина вилізе і вкусить. Тому з хлопцями вирішили роздобути їжаків, бояться ж їх гадюки. І роздобули, і приручили молочком. Дід по сусідству 17 кіз тримає, то з нами ділиться. Ми йому – м’ясні тушонки, що з дому передають і волонтери, а він нам — молоко і сир. Люблять їжаки молоко. Як і наш Сєня. Ось гляньте…».
З екрана мобільника грізного воїна на мене дивиться… маленький-маленький котик.
«Підібрали ми його покинутого тут, тепер спить біля кожного з нас в землянці по черзі, – коментує Дід. – Кажемо, що заберемо Сєню колись і на Волинь…». – «Невже на честь Яценюка назвали?». – «Та, нє. Завелика честь для КуліВЛоб!».
…Запитую в Діда, коли в’їхали вже у фронтову зону: «Якщо чесно, хочеться вертатись на передову?». – «Звісно, що вдома краще, ми всі мріємо бути із сім’єю, але раз я вже пішов, то хочу додому повернутися з Перемогою. Ми з Юрчиком вирішили для себе: засяє наш синьо-жовтий прапор над Донецьком – і ми одразу додому!»…
Юрчик. Це він на початку літа відкрив журналісту «Волині» таємницю, чого їх називають «гномами», і завів у «номери «люкс» – землянки. А тепер я вже знаю, що Юрчик у нас ще й інше псевдо має, круте таке — Саша Маневицький. Але вся крутизна його в тому, що живе в одній землянці із тезкою — Сашком Рожищенським з Іванівки. Разом із ними ділить землянку земляк уже другого Олександра — Петро Андрійович із Підгірного. Саме на його місце я і приліг на кілька секунд, щоб спробувати, як це тут можна спати на збитих дошках. Що скажу? Вогко якось, сиро… «Добре, що хоч комарів зараз нема, але мухи надокучають. Спасівка ж», — коментує Петро Андрійович. А я думаю: як вони тут зможуть жити, коли вдарять морози?!
А я думаю: як вони тут зможуть жити, коли вдарять морози?!
Читайте також на volyn.com.ua: «Як волинські аграрії на лінії фронту зустріли бойових волинських «гномів», або «Ласкаво просимо на… передову!» (Фото)».
«То ваші були у нашій Рудці-Червинській? І бачили дуби?» – гукає Саша Маневицький. Він уже встиг побачити привезений нами номер «Волині» (газети хлопці розібрали, як гарячі пиріжки, бо після нічного артобстрілу в них не було ні світла, ні мобільного зв’язку), де надрукована стаття про дерева-велетні в його селі, які обійняти можуть лише шестеро дорослих чоловіків. «Це хлопці окружили отого дуба, що біля Приходька?» – цікавиться. «Та у вас там всі Приходьки!» – відповідаю. «Так, так, Приходьків у нас справді багато, – сміється. А затим продовжує, зриваючи з мого язика запитання «Що ви найперше зробите після Перемоги?»: – От повернуся додому, і ми з моєю Надією Терентіївною насамперед пообходимо всі могилки – і в Рудці, і в Тоболах. Подякуємо предкам, що підтримують нас і з того світу. А потім будемо їздити в гості по родині. Велика вона у нас. Та і ми з Терентіївною маємо вже трьох онуків – троє синів же виховали…» (Юрчика я бачу на полотні Рєпіна біля Гетьмана і Писаря).
«пу-тін – хуй-ло! Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!» – це виспівує фанат футболу з Луцька Ігор. Тут — Араміс («Бо з бородою і співаю, як герой фільму «Д’артаньян і три мушкетери»), або Турист («Люблю подорожувати і маю освіту, пов’язану з туризмом»). Перед російським вторгненням Ігор був на заробітках у Польщі. «Але коли 24 лютого почалася війна, не міг я там всидіти. Господар підприємства пропонував: «Не їдь, хай твої приїжджають сюди — прийму всю родину». А я ж не боягуз якийсь! Повернувся до Луцька, одразу у військкомат… – говорить і робить паузу (Араміс для мене – запорожець із полотна, який піднімає вгору шапку). Після заминки несподівано каже: — Хочу вас попросити. Ви напишіть про мого 5-річного сина Артурчика, який телефонує: «Тату, купи мені автомат чи пістолет, я хочу застрелити путіна, щоб ти швидше повернувся додому!»
…Після нашого від’їзду від «гномів» наступного дня Максим із Переспи Луцького району і Діма з Нововолинська скидають відео, на якому поруч із їхньою позицією — п’яти-шестиметрові вирви від російських ракет… «Слава Богу, всі живі!».
«Моя «Вілла де ля Воля» у Пісках зруйнована, машину добряче покромсало, але я, дякувати Господу, цілий…». Це Олексій на псевдо Пельмень («Бо люблю я дуже їсти пельмені, особливо коли жінка готовить») із Херсонщини, який на фронті з 2015-го (він на картині для мене — отой найкрупніший козак праворуч). На жаль, коли ми приїхали, Олексій був на бойовому завданні («цілий день не мав часу навіть води пийнути!»), тому розмова наша відбулася по телефону.
…«Що із собою ношу, крім зброї і «броніка»? – перепитує Пельмень і одразу відповідає: – Три рації ще, маю бути на зв’язку «24 на 7» (сміється). А якщо серйозно – ікони Святого Миколая (мого улюбленого) і Святу Трійцю. А ще плетені стрічки від доньок… Аліні – вже 17, Ані – 15. Їм із дружиною вдалося втекти з окупованої Херсонщини, зараз у Львові… Йшов на війну, були маленькі мої дівчата, а за 7 років війни стали дорослими… Я і не побачив, як росли. Пам’ятаю тільки, на Миколая підкладав їм під подушку подарунки, ніби від Святого. В часи мого дитинства такого ще не було…
А тепер мені такий чудовий подарунок ваш Євген Дудка (керівник групи компаній «ВІЛІЯ») передав – УАЗ! Я думав, коли він запитував, яку допомогу мені треба, що просто так говорить. А це – людина слова!»
…Коли мова зайшла про їжаки – дерев’яні, які окупанти встановили на блокпостах у його рідному Херсоні, Пельмень відповів: «Моя баба з цього приводу приговорювала: «Голова як казан, а розуму ложка». Хоч росія і велика, й рашистів багато, але, знать, діла у них не дуже, тож скоро буде ця мокша лапті плести… Я вже так скучив за херсонськими кавунами, бо цього літа пробував тільки азербайджанські. І все через цього хворого на всю голову путіна-скотиняку!».
Лучанин Вася-Борода, батько чотирьох дітей, з першого дня нинішньої війни пішов у військкомат. Новенький пікап, який колеги з «ВІЛІЇ» йому передали в червні, буквально через тиждень був розбомблений ущент. По телефону Вася не хотів розповідати про той момент, а тепер — коли колеги йому передали одразу 2 автомобілі — дещо розказав (і я побачив його на картині Рєпіна отим козаком із перебинтованою головою).
Бачу: в нього нога… окремо від тіла… «Е, — кажу, — ноги не губи, навіщо мені твоя нога… Забирай із собою.
«Не знаю, скільки часу я тоді після попадання пролежав… – каже Борода. – Але коли отямився, одразу шукаю напарника. Бачу, живий, але весь у крові. По рації викликаю медиків. Намагаюся накласти турнікет. Але бачу: в нього нога… окремо від тіла… «Е, – кажу, – ноги не губи, навіщо мені твоя нога… Забирай із собою». Знаєте, медики здійснили диво – пришили і кажуть, Зеня буде ходити…
А я… То ж, як ви зрозуміли, мені не найгірше. У госпіталь не захотів. Прокапався від тої контузії на місці, отримав кілька укольчиків… Що лежати? Треба Перемогу наближати».
Писар. І в Рєпіна, і сьогодні. Він же Журналіст. 37-літній уродженець Тернопільщини Михайло Ухман. Пішов добровольцем на фронт 2016-го. «Журналіст сьогодні має бути з пером і автоматом, — вважає і додає: — Людям потрібна правда, інакше — ця війна триватиме довго. І головними героями всіх новин, телешоу мають бути наші захисники». Військовий досвід дав плоди Михайлу і на творчій ниві: написав книжку «Люди волі: шляхи на війну» (2020), став автором ідеї, сценарію і продюсером фільмів «Трохи нижче неба» (2021, про «кіборгів», які загинули під час боїв за Донецький аеропорт) і «Шлях поколінь» (2022, про волинську повстанку Ганну Абрамчук, багато епізодів цієї стрічки знімали у відомому всім упівському урочищі Вовчак на Турійщині).
На запитання «Що ви найперше зробите після Перемоги?» відповідає: «Дай Боже дожити до того моменту… – і робить довгу паузу (у день нашого приїзду загинув у бою його колишній командир Олександр Попов). А після продовжує: – Нап’юся з побратимами, провідаю загиблих друзів, відпочину два дні з родиною – і на інформаційний фронт… Адже ця війна, друже, триватиме ще довго. Головне – не втомитись. Втома – це наше рабство, це наша загибель, тож на кожному кроці наголошую: підтримайте українську армію…»
…Ми поїхали додому, а Михайло лишився. «На днів два-три». Виявляється, він таки прорвався у Піски з Олексієм-Пельменем і у відеорепортажі для «Бутусов плюс», який вів прямо під мінометним і артилерійським обстрілом, показав світу, що Піски, хоч і розбомблені-розтрощені-знищені російською артою, але під українським контролем.
Ну а де ж Гетьман, спитаєте ви? А гетьман – це, думаю, поки що збірний образ усіх козаків, про кого вдалося сьогодні згадати. Колективний такий Валерій Залужний чи Привид Києва. Адже війна триває. Історія пишеться. Головне, козаки з 2022 року солідарні із козаками 1676-го. Лише слова Мегмеду IV тепер стосуються кровопивці путіна: «Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою».
P. S. Після повернення на Волинь отримую sms від Васі-Бороди. Реагує на статтю у нашій газеті про Олександра Пасевича, з тіла якого витягли понад сто осколків. «Цей козак із нашого батальйону, мій підопічний Джон, зі взводу розвідки. Він точно повернеться до нас на передову!».
Читайте також на volyn.com.ua: «Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки)».
