Суддя каже: «Я працюю – й це є моїм внеском у Перемогу».
Суддя-переселенка Валентина Тімонова: «Поки що про повернення в Балаклію не думаю – зараз моє місце на Волині»
Валентина Миколаївна, яка, рятуючись від війни, приїхала із сім’єю в наш край із Харківської області, нині працює суддею Камінь-Каширського районного суду. Ми зустрілися з нею на її робочому місці, й я почула ще одну історію з життя переселенців, яким довелося зриватися з рідних країв
«Я розуміла, що своєю посадою піддаю небезпеці всю родину»
Наша розмова почалася з такої фрази нашої героїні: «От би говорити з вами після Перемоги!». Жінка впевнена, як висловилася, на 120 відсотків, що українські міста й села будуть деокуповані, й на територіях, хоч і зруйнованих та понівечених, знову вируватиме життя і вона переступить поріг суду, де почався її професійний шлях.
Тут добре, але там, де народився й прожив багато літ, — найкраще. Це ж так природно!
Валентина Миколаївна родом із селища Савинці Балаклійського району (тепер — Ізюмського). Після школи вступила до Харківського юридичного інституту. У1995 році з дипломом цього вишу за державним розподілом приїхала в Балаклійський районний суд. Тривалий час була на різних посадах. А в 2002-му її призначили суддею. Нинішнього літа був би гарний ювілей. І ось — вторгнення путінських військ…
— У зв’язку з тим, — розповідає Валентина Тімонова, — що з другого березня Балаклія була вже під окупацією, суд не працював. Із районного центру ми з чоловіком втекли в село Довгалівку, що за двадцять кілометрів від Балаклії. Думалося, воно в такому «апендициті», що, може, його не зачеплять, й пересидимо біду. Донька Дарія й син Назар приїхали до нас із Харкова, де живуть і працюють. Ми бачили за річкою (село розташоване на березі Сіверського Донця) одиниць сто техніки — то були і танки, й інша важка зброя. Періодично пропадало світло, інтернет. Але загалом було тихо й спокійно. А на початку квітня окупанти зайшли в Довгалівку. Понаставляли блокпостів. Вони представлялися еленерівцями. Ходили по хатах, де живуть депутати сільської ради, котрі в березні волонтерили й якось людям допомагали. Забирали в них транспорт, били. А що було б, якби зайшли до нас? Я розуміла, що своєю посадою судді піддаю небезпеці не лише себе, а й родину. Тоді й постала думка виїжджати на підконтрольну Україні територію.
«На одному із семи блокпостів довелося пройти через приниження»
А як їхати, коли навіть на шляху до Балаклії багато блокпостів? Коли по селу можна рухатися — і то без транспорту — лише з 8-ї до 14-ї, а потім — комендантська година?
— Спочатку я думала, — пригадує жінка, — що треба вибиратися частинами. Нас же п’ятеро було — забрали до себе з Харкова й друга доньки Романа, тож і за нього відчувала відповідальність. Та ось одного дня до нас прибули якісь чужі люди й сказали, що вони з Балаклії. Незнайомці передали мені листа від моєї сестри, з якою у нас тривалий час не було зв’язку. На наше здивування з приводу того, а як же блокпости, почули: «Пропускають». Того ж дня мій чоловік зустрів свого однокласника-пожежника, який працював у Балаклії. І той запевнив, що «можна проїхати». Ввечері чоловік сказав, що наступного дня будемо пробувати вибиратися із села. 23 квітня ми нашим автомобілем вирушили в дорогу.
Розповідаючи, як то проїжджали сім блокпостів, Валентина Миколаївна ніби знову прокручує в уяві пережите. Коли захлистують емоції й жінка уже не може втриматися від сліз, у розмові настає пауза. За якусь мить — її застереження:
— Ви ж тільки не фотографуйте. Я не хочу, аби хтось бачив мене таку скиглячу…
Ловлю інший ракурс, розуміючи, що переді мною сильна жінка: вона якщо і плаче, то не із жалості до себе, а тому, що душа не витримує напруги. І це аж ніяк не «на публіку». Спогад про той блокпост — один із семи, де довелося пройти через приниження з боку окупантів:
— Ми показали паспорти. Оскільки в машині були хлопці, то вони пред’явили й наявні в них документи про обмежену придатність для військової служби. А Романові, другові доньки, сказали вийти з автомобіля. Він вийшов. Надійшла команда підняти колошви штанів. Затим — футболку на животі. Шукали підозрілі татуювання. Нічого не знайшли. Навіть попросили вибачення. Але від цього осад на душі залишився надовго. Аж на останньому із блокпостів відлягло. Там уже наші стояли — побачила поліцейських із Балаклії, привіталася з ними. Подальша дорога була до Полтави. Кілометраж такий, що можна подолати за дві-три години, а цього разу на це пішло понад дванадцять. Бо ж і міст підірваний був — довелося об’їзними шляхами кружляти, й інші перепони.
«Матушка, ми в дорозі… Можна приїхати до вас?»
Вони їхали вже підконтрольною Україні територією. Нарешті з’явився інтернет. По черзі заряджали в автомобілі мобілки. Знали, що прибудуть до Полтави, а далі?
— Тоді ми ще не визначилися, де наша кінцева точка, — розповідає Валентина Миколаївна. — Сергій, чоловік, каже: «Дзвони в Замшани» (в цьому селі на Ратнівщині живе його сестра, яка заміжня за священником, — в них один батько, який, як це буває у житті, згодом створив на Харківщині другу сім’ю. — Авт.). Набираю номер. Кажу: «Матушка Ніна, ми в дорозі. Чи можна до вас?». «Звичайно, їдьте сюди», — чую у відповідь. У Полтаві нас четверо сіло в потяг «Харків — Львів», бо чоловік повернувся звідси додому. Рішення таке прийняли, оскільки в селі, звідки ми родом, у нього мати залишилася, яка вже в літах. Та й, може, вдасться, будинок батьківський зберегти — знаємо, що як тільки хата стоїть порожня, то окупанти заселяють її «своїми» людьми.
Зі Львова на Волинь переселенці з Харківщини добиралися в таксі. У Замшанах зразу зареєструвалися. Вдячні і замшанівській родині, яка дала їм прихисток, і керівництву старостинського округу, де запропонували необхідні речі. Вибиралися ж із дому ще в зимових куртках, черевиках, тож гуманітарка виручила на перших порах.
«Мене мучило: як це так — я не здійснюю правосуддя, а отримую зарплату?»
— Телефоном я трохи спілкувалася із Балаклійським судом, — каже Валентина Миколаївна. — Відпустку оформила. Але мене мучило: як це так — не здійснюю правосуддя, а отримую зарплату? Одне слово, вважала, що маю бути на службі. Якось прочитала в інтернеті, що ще до 18 квітня можна було подавати заявку на переведення суддів, які опинилися в моїй ситуації, у суди на ті території, де вони працюють. Це розпорядження свого часу пропустила, бо фактично мережею почала користувалася 23 квітня. Але вихід був. Знайшла перелік судів на Волині, де були вакансії. Серед трьох (у їх числі ще — Турійський і Локачинський) вибрала Камінь-Каширський.
31 травня написала заяву на переведення, а 8 червня отримала на електронку позитивне рішення голови Верховного Суду України. Тиждень одержала на облаштування на новому місці й
14-го приступила до роботи. Уже повністю здійснюю правосуддя. Оскільки за віком і за стажем найстарша тут, то виконую навіть обов’язки голови Камінь-Каширського районного суду на час його відпустки. Я працюю — й це є моїм внеском у Перемогу. Вдячна всім за прихильність, за те, що відразу прийняли в колектив. А ще більшу подяку висловлю, коли виїжджатиму на свою Харківщину. Тут добре, але там, де народився й прожив багато літ, — найкраще. Це ж так природно!
…Мова зайшла й про розлуку із чоловіком, який залишився на Харківщині.
Виявляється, вони вже пройшли через розставання. Місяцями не бачилися, коли Сергій служив на флоті в Севастополі, а його майбутня дружина вчилася у виші. Згодом — як син важко хворів й Валентина Миколаївна була з ним у лікарні більш як пів року. І нарешті таке одкровення:
— У нас були деякі непорозуміння, ми навіть розлучилися. Але спілкування наше не припинялося — все-таки у нас діти. І, мабуть, ставши мудрішими, знову одружилися.
За словами Валентини Миколаївни, чоловік уже декілька разів робив таку пропозицію, але вона все мовчала. А одного дня сама сказала нібито жартома про дуже серйозний намір: «Виходь за мене заміж!». Для цієї події вибрали 21 листопада 2021-го, коли їхньому шлюбу виповнилося 30 років. Тоді, звичайно, і гадки не мали про те, що цей крок зробили за три місяці до повномасштабної війни, що доведеться пройти через ще одну розлуку. Зате сьогодні знають, що вона для їхніх уже випробуваних життям почуттів не страшна.
Читайте також на volyn.com.ua: «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)».
