«Чи думала, з яким відчуттям зустрічатиму цей свій особистий ювілей не те що в журналістиці – в одній газеті?»
Пів століття у «Волині»: донька ветерана Другої світової не думала, що доведеться писати про життя людей ще й у війну
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК
…от би зібрати героїв усіх своїх публікацій на сторінках рідної газети!
Цими днями виповнилося п’ятдесят років, як я прийшла працювати у «Волинь» (тоді – «Радянська Волинь»). Чи думала, з яким відчуттям зустрічатиму цей свій особистий ювілей не те що в журналістиці – в одній газеті? Звичайно, що ні. Про таку далеку перспективу тоді й гадки не було. Не така вже й «зелена», оскільки до Львівського державного університету вступила, відпрацювавши після школи два роки в рожищенській районці, мала диплом і... жодної гарантії стосовно того, чи стану «своєю» в професії. Чи летітиму по життю на «двох крилах», поєднавши сім’ю, яка в мене вже була й котрою дорожила, і роботу, яка декому в той час здавалася, може, й не зовсім жіночою.
По правді, я й досі дивуюся, як та дівчинка Катя Мазун (донька ветерана Другої світової війни, який повернувся з фронту з покаліченою на все життя рукою) у середині 60-х років минулого століття (без всюдисущого телевізора, а тим більше – сучасних гаджетів!) у своїй Переспі на Рожищенщині могла обрати такий фах, як журналістика. І дякую тій дівчинці, яка не помилилася у виборі, утвердившись із десятиліттями у тому, що журналістика – це не професія, а спосіб життя. А це вже те, з чим не можеш попрощатися навіть тоді, коли тобі далеко за…
Дякую тій дівчинці, яка не помилилася у виборі, утвердившись із десятиліттями у тому, що журналістика – це не професія, а спосіб життя. А це вже те, з чим не можеш попрощатися навіть тоді, коли тобі далеко за…
Писати через стільки років, чим стала для мене газета, не стану, аби не збитися на освідчення з присмаком пафосу. А про те, що інколи думаю: «От би зібрати героїв усіх своїх публікацій!», – скажу. Бо заради цих людей, з якими спілкувалася, про яких розповідала на сторінках «Волині», вирушала щоразу у відрядження на улюблене Полісся (так склалися обставини, що саме в північні райони області пролягала найчастіше моя журналістська дорога). І коли здавалося, що «ось вона – та найцікавіша зустріч!», все ж іще більше захоплення було попереду.
На цьому зібранні, якби воно (можна ж пофантазувати!) відбулося, було б багато людей. Бо скільки-то великих і маленьких сіл, хуторів об’їздила, боліт сходила! А ще ж упродовж 36 літ вела рубрику «Любить! Не любить»: без перебільшення – свої історії кохання довірили мені сотні подружніх пар. Звичайно, були й такі, хто казав, що щастя любить тишу, тож, мовляв, не варто виставляти почуття на загал. Але більшість йшла на відверте спілкування. Не прикрашаючи своє сімейне життя, люди розповідали про те, на чому тримається міцний шлюб: навіть будучи на грані розлучення, його можна зберегти, якщо є почуття, якщо не спалені ще всі мости. І вони його зберігали. Я вдячна їм за цю відвертість і співпрацю на сторінках «Волині».
А про що шкодую? Що вже рідкістю стали листи-одкровення, які надходили колись на адресу ведучої рубрики. Адже вони після того, як з’являлися на сторінках газети, спонукали інших людей до розмови про наболіле. Та що шкодувати – ці одкровення сьогодні в соцмережах. Така реальність, що епістолярний стиль залишився в XX столітті.
Читайте анкету Катерини Зубчук про професійне і особисте: «Коханий підкорив мене словом «люблю», але не сказаним, а написаним його кров’ю».
...що про кохання лучан, яке потрапило до Книги рекордів України, вже й книга написана
Так сталося, що рубрику «Любить! Не любить» війна поставила на паузу. А головним матеріалом в останньому її випуску в першій половині лютого була розповідь про кохання подружжя лучан – Євгена й Ольги Філіпчуків, яке потрапило на сторінки Книги рекордів України. Нагадаю, чоловік дослідив, що під час свого студентства він і його майбутня дружина написали впродовж одного навчального року 142 листи: в них на 427 аркушах зі шкільного зошита 781 раз трапляється слово «любов».
За таке дослідження Євген Олександрович взявся вже тоді, як не стало дружини. Як казав при зустрічі, з листами до нього немовби повернулася його кохана. А потім він вийшов на національний проєкт «Книга рекордів України» й удостоївся престижного диплома. І це був лише перший крок у планах Євгена Філіпчука. На час нашої розмови він уже працював над книжкою «Нехай розкажуть листи». За його задумом, у цьому автобіографічному романі уривки з написаного ним і його дружиною в юності мали бути «зшиті» спогадами про найцікавіші моменти з їхнього життя. Хотілося йому, аби онуки й правнуки прочитали про велике кохання своїх дідуся й бабусі.
Сьогодні вже можна сказати, що книга написана. Цією новиною Євген Філіпчук поділився, завітавши якось у редакцію нашої газети, маючи при собі навіть макет титульної сторінки. Дописував він її вже тоді, як тривало повномасштабне вторгнення росії в Україну. І вже бачить своє видання не лише в родинному, як мовиться, ужитку – для онуків і правнуків. Євген Олександрович вважає, що книжка «Нехай розкажуть листи» – про духовно-естетичне виховання. «Такого раніше ніхто не публікував і навряд чи вже напише: спосіб спілкування сьогодні змінився – тепер є інтернет, завдяки якому легко обмінятися думками. А раніше були тільки листи… Ну, а якщо з кимось траплялося таке кохання, яке описане в моїй книзі, був ще один спосіб – вирушати на побачення за тисячу кілометрів, зокрема із Харкова до Нововолинська, як я, студент, і робив» (у місті шахтарів майбутнє подружжя зустрілося, тут зародилася їхня любов, тут проживала сім’я тривалий час і після весілля, аж поки у їхньому житті почався луцький період).
Євген Філіпчук звернувся до всіх своїх друзів, які з ним на viber-зв’язку, підтримати його фінансово, аби видання було видрукуване більшим накладом й мало більше читачів.
…що, дякуючи волинянам за прихисток, переселенці вирушають у безпечніше місце – за кордон
Працюючи пів століття у «Волині», не думала, що доведеться писати про життя людей ще й у війну, що географія героїв газетних публікацій так розшириться. Тим часом тепер, поїхавши у відрядження в якийсь поліський район Волині, зустрічаєш там людей зі Сходу й Півдня України: вони під ворожими обстрілами покидали рідні місця і їхали, зокрема, й у нашу область. Хтось до рідні, а хтось – просто до добрих людей, які дали прихисток.
Найпершою ще у квітні була така зустріч із жінками та їхніми дітьми з Покровська, що на Донеччині, для яких закрита школа в Синовому на Старовижівщині стала гуртожитком. Родички Юлія та Яна Бабій говорили, що «хотілося якнайдалі втекти від того страху, в якому жили, щоб потім знову кудись не бігти». А коли літньої пори зателефонувала Юлії, то дізналася, що вона з двома доньками вже покинули село Синове й поїхали у Німеччину. Судячи з того, що навіть чимало луцьких сімей, у яких є малі діти, не один місяць перебувають за кордоном – в Польщі чи тій же Німеччині, жінку, яка про повернення у свій Покровськ ще й думати не може, неважко зрозуміти. Кожній мамі хочеться убезпечити своїх дітей, аби потім не дорікати собі, що не все для цього зробила.
Так розмірковує й ще одна переселенка – жителька Харкова Ольга Єрьоменко, яка тривалий час жила із сім’єю в Переспі на Рожищенщині, – та, що, як розповідала наша газета, й городець посадила на Волині, й навіть борщ із вирощених самотужки овочів варила. Оскільки ми не раз спілкувалися з жінкою, то вже й подружилися. І одного дня в кінці липня я одержала від неї повідомлення, що їхня родина переїхала у Словаччину (там уже хтось із земляків облаштувався й покликав їх до себе). На жаль, за її словами, повернення у рідний Харків поки що нереальне, оскільки місто постійно під обстрілами. «А так хочеться, щоб семирічний син і до школи офлайн ходив, й улюбленим футболом займався».
На жаль, за її словами, повернення у рідний Харків поки що нереальне, оскільки місто постійно під обстрілами. «А так хочеться, щоб семирічний син і до школи офлайн ходив, й улюбленим футболом займався».
…На середину червня кількість українців, котрі, втікаючи від війни, виїхали за кордон, становила 7,7 мільйона, а ще через місяць вона сягнула вже 9 мільйонів. Як тут не задуматися над таким сумним прогнозом експертів: якщо після війни вслід за дружинами й дітьми вирушать і чоловіки (поки що для військовозобов’язаних встановлені обмеження), то Україна спорожніє.
Читайте також: «Бабкін переспівав відому пісню «Я солдат» українською мовою (Відео)».
