Галичанин зібрав на своєму подвір’ї 90 січкарень із 10 країн світу

Українське сільське господарство стрибок від сапки до трактора зробило не під час сталінської індустріалізації, як про це розповідала радянська пропаганда, а за минулі два–три десятки літ. Ринкові умови змусили фермерів відмовитися від дорогої ручної праці, а одноосібникам здебільшого стало невигідно утримувати одну-дві корови і кілька свиней. Як наслідок — ​хліви пустують, на багатьох подвір’ях ржавіють незатребувані господарські знаряддя. Плуги, млинки, бурякорізки із корисних і навіть необхідних речей перетворюються на метабрухт. Така ж доля чекала стареньку січкарню Karl Drößler 1891 року випуску, яку залишив у спадок галичанину Миколі Павлишину його прадід. Перший власник імпортної техніки був заможним господарем. Через це радянська влада і вислала його до Сибіру разом із родиною. Втім, не все майно розікрали більшовики, і, зокрема, пристрій для подрібнення соломи від європейського виробника ще послужив правнукові доброго ґазди. Коли ж родина пана Миколи відмовилася від розведення худоби, потреба заготовляти січку відпала. Січкарня на подвір’ї стала елементом декору.

 — Цю реліквію захотів купити мій товариш. Я не погодився, бо вирішив дослідити, наскільки вона цінна й чи продаються інші такі агрегати. Знайшов в околицях декілька недорогих січкарень. Придбав, відновив, але бажання їх колекціонувати спершу не було. Приглядався до дрібніших артефактів, як-от млинки чи м’ясорубки. Втім, з’ясувалося, що такі речі збирає багато поціновувачів антикваріату, а січкарні — ​фактично ніхто. Вирішив ризикнути і створити невеличку колекцію, — ​пригадав чоловік, як зароджувалося його хобі.

 Спочатку Микола Павлишин шукав раритетні знаряддя на Тернопільщині, Рівненщині та Волині, а згодом їздив і в більш віддалені регіони. Лише за рік назбирав 35 січкарень. За його словами, хтось продає такий агрегат за ціною металобрухту, хтось — ​як колекційну річ, а хтось — ​як корисний інструмент, тому коштують вони по-різному. Щоправда, конкретних цифр колекціонер не назвав. Ми ж знайшли на сайті оголошень лоти і за 400 гривень, і за 8 тисяч.

 Спочатку Микола Павлишин шукав раритетні знаряддя на Тернопільщині, Рівненщині та Волині, а згодом їздив і в більш віддалені регіони. Лише за рік назбирав 35 січкарень.

 Усі січкарні з колекції галичанина — ​європейського виробництва: Чехія, Німеччина, Австрія, Велика Британія, Польща. Є також кілька виготовлених на фабриках, які за часів Австрійської імперії побудували на Заході України.

Одну з перлин свого музею пан Микола знайшов у Турійську Волинської області. Доволі рідкісна січкарня Oswięcim, колись належала німецькому господареві, який мешкав у цих краях. Після переселення у 1947 році (операція «Вісла») дісталась українцям, які, зрештою, її продали нашому співрозмовнику.

— Кожна поїздка за експонатом — ​це нагода познайомитися ближче зі своєю країною. Завжди так прокладаю маршрут, щоб відвідати різні цікаві місця. Таким чином мені вдалося побачити, наприклад, Тараканівський форт і Джуринський водоспад, — ​розповідає Микола Павлишин.

До війни музей січкарень, у якому нині представлені й інші старовинні сільськогосподарські знаряддя: віялки, жорна, лущалки, нецьки, — ​відвідувало чимало вітчизняних та іноземних туристів. Про унікальну добірку старожитностей писала преса, зокрема і європейська. Нині ж українцям не до музеїв, але чоловік сподівається, що після Перемоги зуміє ще більшій аудиторії розказати і показати, як господарювали наші предки.

Леонід ОЛІЙНИК

Читайте також: 19-літня гуцулка Ксеня — ​королева воїнів та кулемета.