Упізнали? Любіть Її!!!
Вона... Вона для нас таємниця
Досі. Кожен може розповісти про неї щось своє, але ніхто не розкриє сповна. Про неї нам розповідали різні і різне, але все це було… так, ніби нас обманювали і намагалися приховати від нас Її Справжню. Ми досі не можемо усвідомити – як же нам із нею пощастило і будемо відкривати її знову і знову. Щоразу переживаючи стан закоханост
Немає на цьому континенті кращої, аніж вона. Чому? Бо вона завжди і скрізь різна. Якою ти хочеш її сприйняти? Безкрайньо солодкою і терпкою водночас, пахучою як гаряче степове трав’янисте море? Чи освіжаючою і нестримною, що ті гори? Або мрійливо заспокійливою, як дихання луків і лісу? Не питання – вона є і така.
Вона господиня. Голодний? Вона нагодує і тебе і гостей. Хочеш бограчу або баношу, а хочеш вергунів чи юшки грибної? Чи перців фаршированих? А синенькі з часником? Ну янтик, ясна річ і, я тобі скажу, вона таки знає за правильний цимес. І це, зауваж, ще борщів і вареників не згадували.
Хочеш пити? Вина – хоч гірське, хоч з півострова, хоч приморське. Наливки? Настоянки? Пива? Узвари? Компоти? Слухай, в неї навіть проста вода – не просто вода – Вода!
А характер? Вона гонорова, ой гонорова – якщо в неї руки в боки, то байдуже як в тебе шапка.
Вона терпляча. Ох, як довго вона терпить, допоки ми доростемо, дозріємо, додумаємося відкрити її для себе… Відкрити і зрозуміти – живи нею і того буде вдосталь. Для будь-чого.
Вона Джерело. Вона Скарбниця. Вона Книга. Вона Мати. Вона Кохана. Вона Воїн.
Вона Наша.
Ми…
Ми досі не знаємо, наскільки красива вона. Це як ходиш однією й тією самою дорогою, зустрічаєш одну й ту саме людину, але не звертаєш уваги – ну людина, то й людина. А потім трапляється ЩОСЬ і ти раптом бачиш ЇЇ. В голові бентега і хаос емоцій, в животі метелики – як?! Як я міг ЇЇ не помічати раніше?!
А потім трапляється ЩОСЬ і ти раптом бачиш ЇЇ. В голові бентега і хаос емоцій, в животі метелики – як?! Як я міг ЇЇ не помічати раніше?!
Ми ще не навчилися правильно хазяйнувати вдома, досі нудимося підлітковими тарганами в головах, але ми точно вміємо захищати Її – Нашу.
Ми ще довгенько будемо лікуватися від постколоніальних рефлексів. Це як ускладнення після важкої недуги, які даватимуться в знаки. Але хоч і дууууже повільно, але ми одужуємо. Хотілося б швидше.
Ми надто часто керуємося в діях і рішеннях емоціями і тим шкодимо собі, але якимось дивним чином інколи саме це рятує нас від лютих халеп.
Ми по юначому запальні, гарячі і часто підлітково безвідповідальні, але все більше нас робить кроки «бо так треба, і треба було раніше».
Ми ще маємо привчити себе, що забивати цвяхи мікроскопом і копати Чорне Море голкою – не правильно – для емоції має бути своя роль, для тверезого мислення – своя, і бажано їх не плутати.
Ми досі не знаємо, якими потужні наші витоки і щиро дивуємося, коли з’ясовується, що ми неймовірні в своїй офігенності. І от тоді ми відкриваємо своє справжнє минуле і починаємо помічати феноменальні історії і людей поруч просто зараз. Нас це надихає. Тепер би не втрачати інтерес.
Ми сваримося і на Неї, і на себе, і вважаємо, що світ сучасний і знайти себе можна будь-де. Але відчуття «вдома» нам може дати лише Вона. Десь підсвідомо ми це знаємо, соромимося визнати.
Ми точно станемо гідними Її.
Вона точно нас дочекається. Мама завжди терпляче чекає дітей.
Вона – Україна.
Ми – Українці.
Віталій ГАЙДУКЕВИЧ, журналіст та телеведучий, член політради партії «Європейська Солідарність».
Читайте також на volyn.com.ua: «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)».
