Історія до сліз: «Владику, голуб – ​це ти?..»

Вона розуміла це, але… Десь глибоко в душі жевріла надія. Можливо, він усе ж зателефонує. Можливо, оті карпатські ночі не були казкою і значать для нього те ж, що і для неї.

Але дні змінювались тижнями, а тижні — ​місяцями. Маринка вже давно видалила його номер, лиш одне фото з багатьох спільних чомусь залишила. Тут він був таким, як вона його хотіла для себе запам’ятати: веселим, красивим блакитнооким блондином. Він так ніжно її пригортав. Вона кохала його, хоч і не хотіла собі у цьому зізнаватись.

Він був їхнім інструктором. Марина саме закінчила інститут туризму, і вони з однокурсниками однією великою дружною компанією поїхали в Карпати на два тижні. Гори, смереки, зорі і блакитні очі Владислава.

Ще через місяць Маринка відчула, що щось із нею не так. Чорний хліб, шматок добре прокопченого сала і гірчиця — ​ось що стало основою її раціону:

— Ой, Маринко, здається, ти мамусею будеш! — ​якось між іншим кинула подруга, з якою винаймали квартиру в столиці.

Маринка навіть не здивувалась — ​навпаки. Вона ніби знала, що часточка зоряних ночей і хмільного повітря Карпат повернулася разом із нею в столицю.

 Він приходив до мене. Він знає, що в нього син, він бачив його.

Мама зраділа й обіцяла допомогти, на роботі поздоровили і запевнили, що її стан не вплине на ставлення до неї. Все складалось, ніби так і повинно було бути. Маринка щасливо обіймала свій уже кругленький живіт і найбільше у світі хотіла поділитися радістю з Владиславом. Але його номер вона видалила, а він…

Він так і не зателефонував із дня прощання жодного разу. Маринка не маленька — ​вона все розуміла.

Сина вона теж назвала Владиславом. Ну а як інакше? Адже малюк був викапаний татусик: блондин із блакитними очима. Справжній богатир на світ з’явився — ​55 сантиметрів і під п’ять кіло. Маринка пригортала малого до себе й усміхалась: віднині її Владислав завше буде з нею.

— Ти поглянь, — ​сказала медсестра під час чергового огляду. — ​Який красень до вас проситься! Дивіться на нього, я таких і не бачила.

На підвіконні сидів білий, мов сніг, голуб. Він був і справді неймовірно гарним — ​витонченим і якимось ніби не з цього світу. У Маринки щось обірвалось всередині, сльози потекли самі собою:

— Владику, ти?

Три дні, поки Маринка приходила до тями після появи малюка, голуб щоденно прилітав до її вікна.

Дівчата, що лежали поруч, крутили пальцями біля скроні, а Маринка ж розмовляла з тією птахою, мов із коханим. Навіщось показувала їй малюка і все повторювала:

— Це наш син, Владику! Наш син!

На виписку прийшли друзі і колеги. Було багато повітряних кульок, квітів і привітань. Усім після нескінченних тривог, втрат і сірого сьогодення хотілося свята і надії на краще. Всі плакали, обіймаючи новоспечену матусю, благословляли нове життя, яке попри всі негаразди таки прийшло у цей світ і тихо сопіло, огорнуте маминою турботою і любов’ю зовсім незнайомих людей.

— Маринко! — ​несміливо підійшла до дівчини незнайомка. — ​Пробач, ти мене не знаєш… Я мама. Мама Владика. Він військовий, — ​жінка не могла і слова мовити, лиш ковтала сльози. — ​Пробач, але він просив сказати, що якщо його не… — ​вона так і не змогла закінчити, розплакавшись.

— Я знаю, — ​мовила Маринка, ніжно обіймаючи жінку. — ​Я зрозуміла, відчула. Він приходив до мене. Він знає, що в нього син, він бачив його.

Дві жінки обнялись. А високо в небі над ними літав білий голуб. Підіймався все вище і вище, доки не розчинився у яскравому світлі Божого воїнства.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також на volyn.com.ua: «Якщо вродили кабачки: топ рецепти смачних закусок для господинь».