Меморіальний комплекс жертвам фашизму, відкритий у прикордонних Кортелісах в 1980 році, нагадує сьогодні про трагедію, яку пережило це село в Другу світову війну.
«Нікого з Кортелісів не відселяють, це до нас приїжджають біженці зі Сходу»
У цьому поліському селі, що за два кілометри від кордону з білоруссю і яке відоме всьому світу трагічною історією, втікаючи з охоплених боями територій, знаходять прихисток переселенці. Чи безпечно нині тут — з’ясовувала журналістка «Волині»
Десь місяць тому до редакції нашої газети дійшла новина, що нібито населені пункти Ратнівщини в 30-кілометровій зоні прикордоння вже відселяють. Після телефонного дзвінка в Ратне з’ясувалося, що це всього-на-всього чутки.
— І до мене люди зверталися, розпитували про це, — сказав староста Кортеліського старостинського округу Микола Корнелюк, коли спілкувалася з ним напередодні відрядження. — Заспокоював їх, бо то неправда — ніхто нікого не переселяє. Хоч, як відомо, план евакуації на випадок нападу з боку сябрів в області вже є. А як інакше — якщо хтось захоче в безпечніше місце перебратися, то матиме таку можливість.
Самі ж кортелісці при зустрічі говорили: «Хіба то просто, маючи хазяйство, переїжджати кудись?».
«Майже у кожного є родичі в білорусі»
Того дня, коли була в Кортелісах, Микола Корнелюк із головою Ратнівської селищної ради Віталієм Біруком якраз погнали автомобіль на Схід України для бійців 14-ї бригади (уже другий!), придбаний на кошти, зібрані трудовим колективом громади. Тож розмова про життя села у прикордонні — з адміністратором Кортелісів Вадимом Ліхваном.
— Долі людей тут переплелися, — каже Вадим Федорович. — Практично в кожного в білорусі є родичі чи знайомі. Або хтось звідти перебрався сюди — заміж вийшов, женився. На прикладі своєї родини це знаю. П’ять сестер і братів мого батька свого часу виїхали в білорусь. Отож, коли зараз доходить до оформлення пенсії, то в багатьох частина стажу, зароблена тут, а частина — в білорусі.
Бо ж навіть ще до 2014 року, за словами Вадима Федоровича, кортелісці масово вирушали на заробітки до сусідів. П’ять днів працювали, наприклад, на будівництві, а на вихідні верталися додому. Це вже потім, як в білорусі українцям почали забороняти трудитися (щоб свої могли влаштуватися, бо ж там передбачена кримінальна відповідальність за дармоїдство, як колись в СРСР), то наші переорієнтувалися на Польщу.
Про те, чим приваблювала білорусь, розповіла Алла Макарук. Жінка працює водієм автомобіля в місцевій амбулаторії. А побачили ми її не за кермом, а біля куща троянди із секатором: поки не треба було нікуди їхати, вона займалася дизайном — обрізувала зайві гілки.
— По ягоди їздили в білорусь, бо там більші ліси, по бензин, який там був дешевший, — розказувала вона. — Одне слово, щоб якусь копійку заробити. А ще у Бресті скуплялися завжди. Бо ж то було близько й вигідно. 55 кілометрів — і там (нам до Ковля далі). Це ж обласний центр, де можна було купити все, що хотілося. То тепер і в Кортелісах товару — до вибору до кольору. Й інтернет виручає — можна по телефону замовити. Якщо поїхати зараз у Брест і поговорити з людьми, то стане ясно, що половина, а то й більше — з України.
Мабуть, тому, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну й стало дуже тривожно, що ймовірний наступ з боку сябрів, кортелісцям важко було в таке повірити, бо ж у них там живуть брати й сестри — в прямому смислі цих слів.
— А ще трудніш уявити, як люди із своїм хазяйством, — говорила Алла Макарук, — (свиньми, домашнім птаством, а то й коровами, кіньми) можуть зірватися з місця й переїхати кудись.
Правда, довелося почути й такі слова з цього приводу: «То, мабуть, до першого вибуху… А потім уже не до сентиментів буде — спрацює інстинкт самозбереження й рятуватимеш себе та рідних. А все решта — наживне…».
«У нас люди добрі, але з почуттям гідності»
Як і в кожному селі, з перших днів війни жителі Кортелісів активно долучилися до волонтерства. За підказкою адміністратора Вадима Ліхвана я зустрілася із Тетяною Сахарчук, котра виконує обов’язки директора місцевого ліцею. Адже саме простора кухня навчального закладу стала своєрідним волонтерським центром, куди приходили мешканки села, зокрема й учителі, й ліпили вареники, смажили пиріжки. А ще сюди, як і в старостинський округ, господині зносили консервацію, картоплю, інші овочі.
— Спочатку ми орієнтувалися на продукти для військових та цивільних, які постраждали від бойових дій, — розповідає Тетяна Никифорівна. — Староста розподіляв, що куди відправити. Окремі односельці напряму виходили на тих, в кого були якісь потреби. Сьогодні ми вже націлилися не на вареники й пиріжки, збір продуктів, бо й припаси до нового врожаю вичерпалися, а на переказ коштів для Збройних сил України. Гроші люди скидають і на лікування поранених. Я сама це роблю й знаю, хто з моїх колег, односельців долучається до доброї справи. Не називаю їх, бо не маю права — не кожен хоче, аби це було озвучено («добро має робитися тихо»). На фронті — чиїсь чоловіки, сини. Душа за них болить.
Мова зайшла про те, що в селі, яке знаходиться так близько від кордону, життя тривожне. Бо ж як то читати щодня у повідомленнях влади, військових про можливу загрозу з боку білорусі?! У зв’язку з цим постає питання, чи багато людей виїхало з Кортелісів за кордон?
На фронті — чиїсь чоловіки, сини. Душа за них болить.
— Я можу судити тільки по числу учнів, яких нема в селі, — говорить Тетяна Никифорівна. — А це — не більше десяти. Навіть дехто з тих жінок, які на початку війни вирушили із синами й доньками в безпечніше місце, уже повернувся. Хоч є й такі, хто знайшов за кордоном, у тій же Польщі, роботу, то там поки що і залишається. Це й зрозуміло — в Кортелісах нема де працевлаштуватися, то чому б не скористатися можливістю й заробити.
Тим часом у прикордонному селі — за два кілометри від білорусі, — втікаючи від війни, знайшли прихисток переселенці. І їхали вони не лише до рідні (як, наприклад, донька й маленька онука Тетяни Сахарчук, котрі мешкають у Броварах на Київщині), а й просто в пошуках добрих людей, які не дадуть пропасти. З приводу цього Тетяна Никифорівна говорила:
— Моя двоюрідна сестра живе в білорусі. Її рідні в Кортелісах уже померли. Вона хотіла продавати хату. Не встигла. Як почалася війна, то в телефонній розмові сказала: «Приїдуть люди-переселенці — нехай живуть» (однак до заселення будинку не дійшло — не прибули ті, кого вже чекали). В нас люди добрі, щирі. Про це доводилося чути від киян, котрі говорили: «Нас ніде так не приймали, як у Кортелісах. Прокидаємося вранці, а під дверима — банка з молоком, яйця, картопля…». Правда, скажу, що в нас люди добрі, щедрі, але з почуттям гідності. Коли біда в когось, то допоможуть, а хамства, про яке доводиться читати, не потерплять. Якщо хтось їхав, аби в безпечнішому місці погуляти, а їм мають догоджати, то такого тут точно не буде.
«Боялися, що поселять нас у якійсь закинутій хатині, а живемо в квартирі зі зручностями»
Думку ж самих переселенців довелося почути від мешканок Харкова Світлани Філічкіної та Анни Мухаметової, котрі живуть у Кортелісах з 24 квітня. На перший день Великодня приїхали вони сюди, подолавши непросту дорогу.
Це ще одна історія людей, які змушені були рятуватися від війни. Пережите під обстрілами завжди буде з ними. Таке не забувається. Світлана Філічкіна розповідає:
– 24 лютого я прокинулася о 3-й годині від вибухів. Наш будинок в районі колишньої військової частини, де, очевидно, залишився склад пального. Перші вибухи — прямо під вікном. Сяйво до небес, усе дрижить… Ще не зовсім розумію, що це таке. Розбудила онука, який вчиться на третьому курсі Харківського університету Повітряних сил. Кажу йому, що війна почалася. Він ще не вірить (а кому хотілося в таке вірити?), але одягається і їде до вишу. Ми досі з ним не бачилися — тільки по телефону спілкуємося. Знаю, що їхній університет вивезли на Львівщину — у Стрий.
Жінка жила в будинку з вибитими вікнами, зруйнованими балконами, без води й світла. А потім і опалення не стало. І людей усе меншало.
— Вийдеш у двір, а там — ні душі. Повиїжджали всі, — пригадує пані Світлана. — Весна, а мороз — дев’ятнадцять градусів. Зрозуміла, що треба втікати.
У дорогу вирушила із сестрою, її чоловіком та їхньою свахою, з якою тепер залишилася в квартирі, де спочатку всі жили (сестра з чоловіком вернулися в Харків, бо їй, соцпрацівнику, треба було виходити на роботу).
— Тринадцять годин добиралися, тримаючи зв’язок зі старостою Кортелісів, — до розмови долучається та сама сваха, Анна Мухаметова. — Від того, як нас тут зустріли, ми пережили емоційний шок. Пасочки нам місцеві жінки принесли, і все, що треба на перших порах. Ми боялися, що поселять нас у якійсь закинутій хатині, а живемо в квартирі зі зручностями (власник двокімнатної квартири має в Кортелісах будинок, а це житло здав переселенцям з умовою, що платитимуть тільки за використаний газ і світло. — Авт.).
До речі, Анна Вікторівна — людина мистецтва. Ходила в тутешню школу, де є піаніно, щоб хоч трошки пограти. Згодом її спитали, чи не могла б з одною дівчинкою позайматися. Охоче погодилася. Це ж для неї в радість!
Скільки ще житимуть тут переселенки? З приводу цього Світлана Філічкіна сказала:
— Переживаємо, як буде з опалювальним сезоном у Харкові, — зараз же бомблять інфраструктуру. Вдячні, що нас не виганяють звідси. Може бути, що й сестра приїде знову до нас…
А ось чи знають харків’янки, що живуть у селі з трагічною історією? Стосовно цього чую від Світлани Філічкіної:
— Звичайно. Подружилися з однією жіночкою (ім’я її Галя), то вона нам розказувала про його трагедію: і про те, що майже три тисячі людей у 1942 році тут німці розстріляли, як хати спалили, і як Кортеліси були відновлені.
Читайте також: «Історія до сліз: «Владику, голуб – це ти?..»
