Війна 03.09.2022, 13:32

Сергій Чумак, колишній керівник Вінницької крайової команди УНСО, який зараз захищає Україну, розповів, коли закінчиться війна

43-річний батько трьох дітей Петро Кузик очолює один із найбільш боєздатних підрозділів Національної гвардії — батальйон «Свобода». Воїн-доброволець разом із побратимами захищав Київ, потім тримав оборону у Рубіжному та Сєверодонецьку, а зараз б’ється з рашистами на Донеччині. Петро Кузик каже, що вірить у перемогу, у Головнокомандувача Валерія Залужного, але водночас без прикрас розповідає про події на фронті і відкрито критикує деяких генералів

Ось що бойовий комбат Петро Кузик говорить про те, що…

…найбільше вразило під час «зачистки» Ірпеня, Гостомеля та Бучі

«Коли доводилося бачити розстріляних мирних людей. Особливо дівчинку із зав’язаними руками, яку розстріляли в голову, а поруч її мама лежала, теж із зав’язаними руками і отвором від кулі в голові. Тобто або на очах у дитини вбили маму, або на очах у матері — дитину. Мерзотники.

Навіть коли ми ворогів виженемо на кордони, загроза не зникне. Лише коли росія розвалиться на три-чотири мирні держави і нарешті заживе щасливо, тобто маючи не бажання повбивати всіх навколо, а бажання власного розвитку.

Другий момент, звісно, не порівняти з першим, але після побаченого я заповажав собаку. Великого, чорного пса застрелили біля заможного будинку перед ворітьми. Біля собаки стояв мішок із кормом. І там паркан був вивалений, тобто пес міг утекти, але він окупантів не пускав у свій будинок, охороняв його до останнього. І вони змушені були його застрелити.

І третій момент, який характеризує цих покидьків (як згодом з’ясувалось, це був Омон із Кемерово, їх денацифікували — повбивали). Вони зайшли в місто, наші оцю їхню першу колону розфігачили, хоч після цього були змушені відійти. І коли українці повернулись через 3–4 тижні після цих подій, то росіяни як лежали обгорілі мертві, так і залишилися. Про що йде мова? Про те, що їхні поплічники ходили повз них, крали мікрохвильовки, килими скручували, а своїх не поховали і не забрали».

…найважче було на фронті

«Бої за Рубіжне, Лисичанськ і Сєверодонецьк. Це найважче з того, з чим довелось зіткнутись. Тому що це нас витверезило, бо ми їхали і хотіли героїзму, хотіли захищати Україну. І зараз це бажання не пропало — просто тоді ми якраз їхали після Ірпеня, Бучі та Гостомеля, коли ми гнали ворога, а тут нам треба бути в глухій обороні, здається, в нашої армії нічого адекватного нема тій навалі. Єдине, чим ми їх можемо зупиняти, — це нашими тілами. І от коли піхота це усвідомлює і з цим змиряється, це стає неймовірно сильний підрозділ.

Уявіть собі, що нас, батальйон «Свобода», вночі в Рубіжному викинули просто як із мішка. Ми міняли роту, в якій залишилось 18 людей. Зі 100–120. Коли вони нас побачили, перехрестились, обійнялись, — і то не всі, — і втекли, ну… сказали: «Пацани, ви круті, ви добровольці, ви отакі (крутить пальцем біля скроні. — Ред.), ми військові, війна нас застала, а ви добровольцями приїхали, ну Бог вам суддя». Навіть був випадок, коли один із нас подає руку, а боєць каже: «Я не буду тобі її тиснути, бо все одно не виживеш. Нащо мені це пам’ятати і все життя носити із собою?»…

В Рубіжному у нас було два «Джавеліни», з якими не можна розігнатися в місті, бо там купи металолому, було два «Енлави», ну, автомати і гранатомети. А проти нас — що день, то масованіший артобстріл, який «розбирає» (розбомблює вщент. — Ред.) серйозну багатоповерхову споруду радянського періоду за 4 години. Ми міняємо позицію, вони «розбирають» будинок. Ми потім в те звалище будівельного брухту забігаємо в підвали, вони їдуть, не сподіваються: «А, вони ще живі, давайте викликаємо літаки на них». І от це все триває нонстопом буквально без передишки. Запит даю на підкріплення, а його нема. Це теж дисонанс, бо я бачив на початку війни кілометрові черги у військкоматах, а там 10 людей дати не можуть позицію закрити…»

…коли закінчиться війна

«Будь-який «експйорд», який називає точні дати, — аферист і нерозумна людина. Війна закінчиться за певних умов. Коли в України буде достатньо озброєння для ведення реально наступальних дій, щоб вигнати ворога. Якщо Захід хоче спокійно жити, то Україні треба реально допомагати. Не 12 «Хаймерсів», а дві тисячі. Хоча би двісті…

Але навіть коли ми ворогів виженемо на кордони, загроза не зникне. Лише коли росія розвалиться на три-чотири мирні держави і нарешті заживе щасливо, тобто маючи не бажання повбивати всіх навколо, а бажання власного розвитку. Як тільки в них парадигма світогляду поміняється, вони реально самі почнуть щасливіше жити, кайфувати від життя. І сусіди їхні видихнуть. Зараз це (росія. — Ред.) такий монстр, який стверджується за рахунок того, що вбиває більш слабкі країни та народи.

І ще одне. Якщо ми хочемо виграти в цій війні, нам, українцям, треба всім мобілізуватись. Батальйон «Свобода», ЗСУ чи Нацгвардія, СБУ, спецпідрозділи ГУР і так далі не виграють війну. Її виграє повна мобілізація всіх. А зараз ситуація, коли, дай Бог щоб я помилявся, багато хто каже, що «мене війна не стосується». Перемога — це концентрація всіх сил, навіть понад те, що ти можеш. Хтось воює, хтось допомагає фронту, хтось — інформаційно підтримує…