Героїня з Волині: «Маленька, худенька жінка, а скільки життів врятувала вона!»

Коли сусідка виголошувала прощальне слово, присутні не могли стримати сліз

Життя Світлани обірвалося ще 30 серпня. Довгою й нелегкою була її дорога на малу батьківщину. Непростий шлях подолала і її донька Анна, добираючись на Волинь із окупованого міста Сімферополя, де живе, аби попрощатися із матір’ю. Встигла…

 Відспівав загиблу настоятель української церкви села Облапи отець Любомир. Співслужили йому троє священників із храмів міста Ковеля, а також двоє капеланів. На громадській панахиді прощальне слово виголосили голова Дубівської громади Роман Троцюк, бойові побратими — ​на похорон прибули, зокрема, воїни 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, в якій Світлана Поліщук служила за контрактом. «Маленька, худенька жінка, — ​прозвучало з вуст одного з них, — ​а скільки в неї було сили, скільки життів врятувала вона!». Від імені односельчан слово мала Любов Демчук, котру свого часу люди тричі обирали головою Облапівської сільської ради. Згодом вона була старостою села, а зараз — ​уже пенсіонерка, яка так і залишилася громадською активісткою, тож і до організації похорону безпосередньо причетна. А ще Любов Миколаївна — ​сусідка Світлани Поліщук, яка, як висловилася жінка, стала майже членом її сім’ї, тож і прощальне слово — ​особливо зворушливе: присутні не могли втриматися від сліз…

«Крим буде нашим!»

А редакції «Волині» завдяки Любові Демчук вдалося дізнатися більше про жінку, яка загинула за Україну. Зокрема, про ту обставину, що донька покійної добиралася на похорон матері із Криму. Виявляється, одні родичі Світлани живуть в Облапах, а другі — ​в Сімферополі. Мати її виїхала свого часу в це місто на Кримському півострові. Там мала сім’ю, працювала медиком. У Сімферополі народилася Світлана. Теж стала медиком. Заміж вийшла. У неї є донька й син. Із чоловіком, як це буває, життя не склалося. Як захворів дідусь в Облапах, а потім треба було самотню бабусю на старості доглянути, вони з матір’ю приїхали на Ковельщину.

Я ж чекала тебе, я твою корівку гляділа, сіна припасла для неї на зиму, дров рубаних заготовила для тебе, щоб ти мала чим топити й не мерзла….

— Коли й 97-літню бабусю похоронили, — ​розповіла Любов Демчук, — ​мати Світлани вернулася в Сімферополь, а сама вона залишилася тут. Оскільки роботи за спеціальністю в селі не було, та й у Ковелі влаштуватися непросто, то Свєта торгувала на базарі. Але про медичну спеціальність не забувала. Своїм односельцям допомагала, як зверталися, — ​комусь тиск треба поміряти, іншому — ​ін’єкції зробити, приписані лікарем. А потім підписала контракт на три роки й пішла служити військовим медиком у 14-ту бригаду (закінчитися термін контракту мав у листопаді цього року).

Любов Миколаївна пригадує, як Світлана їздила щодня на роботу у Володимир, як, бувало, пізно верталася:

— Тоді потемки із ліхтариком поралася по хазяйству, бо корівку тримала. А про те, що вона вже вдома, сусіди легко здогадувалися: жінка вмикала маленький приймач — ​веселу вдачу мала, любила слухати пісні, музику. Торік Світлана сім місяців була в АТО. І тоді її корівку перевели до мене в хлів — ​я її доглядала. Так було й як вернулася жінка додому. Приїжджаючи з Володимира, приходила часто до мене. Ми прали її військовий одяг, бо в її хаті були проблеми з водою, сушили. Розмовляли… Останній раз ми бачилися зі Світланою в кінці січня цього року. Вона приїжджала в Облапи вже не з Володимира, а з Рівненської області (підрозділ, у якому була, проходив навчання на військовому полігоні). Пригадую, настрій у неї був не такий, як завжди. Ще ми не знали, що скоро почнеться повномасштабна війна. Але вже тоді я від Світлани почула: «Щось так тривожно… Не знати що робиться…». На мої слова: «Ти ж бережи себе!» — ​вона тільки, усміхаючись, сказала: «Постараюся!». І ще додала: «Крим буде наш!».

Після 24 лютого вони переписувалися в інстаграмі. Любов Миколаївна знала, що Світлана була в Овручі на Житомирщині, а потім її шлях проліг далі на Схід України. Але, як каже жінка, ніколи не покидала надія, що Світлана повернеться жива-здорова додому. І в своєму прощальному слові вона, звертаючись до покійної, говорила: «Я ж чекала тебе, я твою корівку гляділа, сіна припасла для неї на зиму, дров рубаних заготовила для тебе, щоб ти мала чим топити й не мерзла…». Це й були ті слова, які розчулили до сліз тих, хто прийшов провести в останню путь жінку, життя якої обірвалося в п’ятдесят один рік.

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Віталій АНТОНЮК – боєць із села Кропивщина Володимирського району (помер внаслідок захворювання під час виконання бойового завдання);

Сергій ДЕМЧУК – боєць із села Олешковичі на Рожищенщині;

Світлана ПОЛІЩУК – військовий медик із села Облапи Ковельського району;

Ігор ЧОБОТАН – боєць із міста Любомля;

Тарас ХАРУК – військовий медик із міста Нововолинська;

Сергій ГАВУРА – боєць із міста Володимира;

Олександр КУЛЯ – військовий медик із міста Луцька;

Олександр АВГУСТІН –стрілець-снайпер із села Когильне Володимирського району;

Олена СОЗОНЮК – військовий медик із села Обенижі на Турійщині.

Назар МАЗУРОК – військовослужбовець з міста Нововолинська;

Анатолій ЧУФАРОВ – боєць із села Новостав Луцького району.

Читайте також: «На війні загинув телеоператор-доброволець».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.