Петро Трифонович і Павлина Яківна люблять дивитися на фото, «коли були такими молодими».
«Від моєї Павлінки ніщо не могло втекти — ні ягода яка, ні гриб»: на хуторі Годинь 72 роки живе любов
Нас зустрічає господар, почувши, що хтось зайшов у хату. А жінка, яка сидить в кімнаті на ліжку, тільки поглядом повела, а з місця не зрушила. На моє: «Ходіть ближче!» піднялася, взяла свої палиці-помічниці, що лежали біля неї, сперті на бильце, й рушила потихеньку босоніж (ноги, видно, хворі, тож і взутися непросто) до нас. Фотографую. У кадрі – похмуре обличчя, без будь-яких емоцій, хіба з відбитком втоми від прожитих літ. Та ось за якусь хвилину на іншому знімку нашу героїню вже не впізнати: на її лиці з’явилася усмішка, очі молодо засвітилися, бо це мова зайшла про те, як вона, білоруска, зовсім юною вийшла заміж за годинського хлопця
«А вельон пошили їй із марлі, «бо ж то тільки п’ять літ після війни минуло »
Адміністратор Кортеліс Вадим Ліхван їхав із нами у Годинь (цей населений пункт тепер відноситься до Кортеліського старостинського округу). Бо ж тільки він міг показати дорогу – яким містком перетнути повноводий магістральний канал (інші з початку повномасштабної війни перекопані, та й цей, до речі, на ніч перекривають «їжаками» відповідальні за це люди), за якими корчами повернути, аби не заблукати.
– По суті, це маленький хутір, де зараз лише три хати, в яких живуть люди, – розповідав Вадим Федорович. – А за документами досі числиться село…
І навіть на карті його можна знайти: воно розташоване геть біля самісінького кордону з білоруссю – саме цим і привернуло найперш увагу. Хотілося зустрітися з молодою сім’єю Трофимуків, бо ж цікаво, що вибрали вони хутірське роздолля, а не потягнулися ближче до цивілізації. Та нікого не застали вдома. Під дверима стояв дерев’яний кийок – у поліських селах ознака того, що хата закрита. Це й не дивно – «ожинові жнива почалися». Але ж чула від попутника, що є тут старше подружжя Козаків. «Може, вони нікуди не подалися», – тішу себе надією. Справді: двері не закриті – значить є жива душа…
– А куди нам уже йти? – сказав чоловік, якому в цьому році виповнилося дев’яносто літ (дружина його розміняє десятий десяток у наступному).
Петро Трифонович – місцевий, а Павлина Яківна – білоруска. Як знайшли один одного? Коли про це зайшла мова, жінка усміхнулася, її очі засвітилися й вона аж помолоділа, згадавши про далеке й таке близьке минуле:
– Я з хутора Перевисся, який відноситься до села Дивин Кобринського району. Годинські хлопці й дівчата ходили до нас на танці.
– Та й якийсь час я жив у білорусі, на тому самому хуторі Перевисся. Моїх батька й матір німці вбили, то там у свого дядька годувався. Познайомилися ми з Павлиною, вподобали один одного й скоро поженилися. Ще навіть не захотіли нас розписувати, бо їй вісімнадцяти не було. Як заїхав у сільраду, то сказали мені, що наречена дуже молода – треба почекати.
Тоді вони в храмі села Дивин тільки повінчалися, взявши церковний шлюб. Павлина Яківна пригадує, що була вбрана в якесь рябеньке ситцеве платтячко, а вельон пошили їй із марлі, «бо ж то тільки п’ять літ після війни минуло – які могли бути убори?»
«Офіційно стали чоловіком і дружиною через 20 років за 200 «рублів»
Поженившись, молодята вибралися на батьківщину молодого. А уточнивши, що в 1950 році було весілля наших героїв, не втримуюся від захоплення: це ж уже 72 роки живе їхня любов на хуторі Годинь!
– У хатку батькову, яку, слава Богу, німці не спалили, переїхали ми, – розповідає Петро Трифонович.
Павлина Яківна каже, що добре пам’ятає ту маленьку хатинку. А цей будинок, де вони з чоловіком віку доживають у парі (не всім така щаслива доля випадає – часто хтось один із подружжя раніше йде на Небеса), Козаки побудували в 1953 році. І вже тут у 1955-му народилася їхня дочка, яку назвали Надією.
По суті, це маленький хутір, де зараз лише три хати, в яких живуть люди. А за документами досі числиться село…
А оте «треба почекати», як сказали в сільраді молодятам і не розписали їх, затягнулося, виявляється, аж на двадцять літ. Тільки у 1970 році вони офіційно зареєстрували свій шлюб. Ще й двісті «рублів», як пригадує чоловік, довелося заплатити за це.
– Бог дав нам одну дочку, двох онуків, правнучку й праправнучку, – говорить жінка із тією усмішкою, яка її молодить.
А далі мова зайшла про те, яким же був колись хутір Годинь. І, судячи зі слів подружжя, таки не випадково він дійшов до наших днів у статусі села. Це зараз тут так порожньо – тільки три хати, де вечорами вікна світяться. А після війни школа-семирічка була й учнів вистачало, бо людним був Годинь – не менш, як п’ятдесят дворів нараховувалося. У тій школі ще й Петро Козак вчився.
– А потім заочно й одинадцятирічку в Старовижівському районі закінчив, – пригадує чоловік. – На агронома вивчився у Горохові. Бо ж робив бригадиром, а там і управляючим став у млинівському колгоспі, затим – радгоспі. Папірець про освіту треба було мати. На роботу коником доїжджав, поки мотоцикл не купив.
Чим же займалася Павлина Яківна?
– Що я могла робити зі своїми чотирма класами? – каже з цього приводу жінка.– Хазяйство гляділа, бо ж чоловік вранці їхав на роботу, а ввечері вертався. Ми ж, бувало, й три корови тримали, четверо свиней. Молоко можна було тут здати – його заготовляли. А свиней кололи й м’ясо, сало у Бресті продавали. До Доманового чоловік коником довозив. А далі – автобусом. Базарували, аби якусь копійку заробити. Інакше з чого б помогли дочці хату збудувати?
– Від моєї Павлінки ніщо не могло втекти – ні ягода яка, ні гриб, – додає чоловік до того, що його дружина – добра господиня, хоч і зовсім молодою заміж ішла. – Все у нас було – ні до кого не йшли, аби щось позичити.
«Тут нам добре. Скільки хоч землі обробляй, аби не лінувався»
Дочка Козаків, вийшовши заміж, перебралася в сусіднє село Млинове. Тож Петро Трифонович і Павлина Яківна вже давно залишилися самі у своїй хаті. Але, як кажуть, вони не самотні. І дочка Надя, й онук Іван (він зараз у Ратному живе) навідуються – просто провідають стареньких чи привезуть, що їм треба. Й того дня, коли ми сюди приїхали, онук уже встиг побувати на хуторі – в садку підсихала скошена ним травичка. А про те, що з роками він тут, при своїх дідусеві й бабусі, почав хазяйнувати, свідчить і ставок, в якому молодий чоловік рибу розвів, і альтанка, де можна з друзями відпочити. А ще – міцна металева огорожа із замком на воротах, що показує межі хутора з боку кордону із сябрами.
– Отой лісок, що за нашим хутором, – показує Петро Трифонович,– то ще український, а більший ліс, який трохи далі видніється, – вже білоруський. Колись ми тільки туди й ходили по ягоди, гриби. А зараз по кордону канал прокопано, сіткою загороджено – не пройти.
Сьогодні хуторяни, які по телевізору бачать усі страхіття вторгнення росіян в Україну, чують, що є загроза нападу ще й із боку білорусі, розуміють, що й городитися від сябрів треба, й обкопуватися.
– Помню, як в тридцять дев’ятому німець пішов на поляків (а тут же Польща була), в сорок першому – на совєтів… А то вже третій раз таку біду на своєму віку маємо. Якби не війна, то можна було б ще пожити, – каже чоловік.
Бідкається Павлина Яківна, що вже років три на білоруській стороні не була.
То зараз у нас соток п’ять городу, а колись і сіяли, й садили багато.
– Та уже й нема кого відвідувати – рідня, яку змалечку знала, повмирала,– каже жінка. – Колись на могили батьків щороку ходила. Зараз і не перейти, і здоров’я не те, аби кудись вирушати. Торік то ще дочка їздила…
До речі, коли попросила господиню вийти з хати, де ми розмовляли, на подвір’я, то вона сказала:
– Нехай старий іде. Я вже нездужаю – коб то ноги не боліли…
Але поки Петро Трифонович водив по обійстю, розказував, як свого часу садка садив, яблуні й груші в якому й дотепер родять, як пасіку завів ще в 1960-х роках, показував, як то близько від хутора до білорусі, Павлина Яківна таки вийшла з хати. Вона сиділа на старенькій лавочці під старезною липою, тішилася серпневим теплом і говорила:
– Вельми навесні тут хороше… Солов’ї витьохкують. А як вже липа ця зацвіте, то пахноття таке, що словами не передати. Всі бджоли на ній.
На запитання, чи не бувало, що хотілося їй у село – ближче до людей перебратися (це ж багато хто так і зробив, через що й спорожнів Годинь), жінка, не задумавшись ні на мить, відповіла:
– Нє… Тут нам добре. Скільки хоч землі обробляй, аби не лінувався. То зараз у нас соток п’ять городу, а колись і сіяли, й садили багато. На хуторі ліпш, як у селі – не треба думати, що курка на чиюсь грядку зайде.
… Раніше по сусідству з Годинем були ще хутори. А тепер до самого Млинового – порожньо, як і до Заболоття – села вже білоруського.
– Тож одні тилько звірі тут бродять. Олені, кози до самої хати підходять,– розповідав господар, нарікаючи: – Собака в нас поганий – мало бреше. А то ж хутір – треба, щоб пес голосний був, давав знати, що хтось іде.
І не тільки про людей мова, а й про лисиць, які занадилися – аж у город залазять. Качок мусимо пасти, як випускаємо, щоб не потягнула руда хитруля.
Попрощалися ми з подружжям Козаків (прізвище ж яке промовисте у цих мешканців поліської глибинки!), побажавши їм дочекатися Перемоги у цій, третій на їхньому віку, війні, зустріти ще не одну весну, коли «тут вельми хороше».
Читайте також: «87-річна волинянка Ганна Артишук із кожної пенсії робить пожертву для наших воїнів».
