Думки про «Ціхо будьте!» з вагону... у Копенгагені

Далеко від дому на все не перестаю дивитися «домашніми» очима. Україну з думок хочеться перенести на все, що відбувається довкола, і на всіх, до кого в світ повела доля. Бува, побачене й почуте дивує, буває, що й зворушує чи викликає усмішку. Й навіть навіює спогади...

Метро. Вечірня година, а у вагоні, в якому їхала протягом хвилин 20, події розвивалися стрімко, наче в захопливому короткометражному кінофільмі.

Порівняти громадський транспорт у Копенгагені й Києві – то все одно, що глянути на небо й землю. В рідній столиці метро теж велелюдне, але спокійне й негаласливе. Звісно, дехто розмовляє між собою, інші неголосно говорять по телефону, багато хто читає пресу й електронні книжки… Усю цю відносну тишу глушить хіба що звук поїзда…

Порівняти громадський транспорт у Копенгагені й Києві – то все одно, що глянути на небо й землю. В рідній столиці метро теж велелюдне, але спокійне й негаласливе. Звісно, дехто розмовляє між собою, інші неголосно говорять по телефону, багато хто читає пресу й електронні книжки… Усю цю відносну тишу глушить хіба що звук поїзда…

…«Ціхо будьте!» – сказала б, імітуючи строгість, навіть моя золотої доброти покійна бабуся Євдокія, якби потрапила у копенгагенський автобус, поїзд чи метрополітен. І «ціхати» й «цитькати» їй доводилося б, без перебільшення, на кожного через одного пасажира та щосекунди. І я не промовчала б, якби мій син у дошкільному віці раптом зняв кросівки й гайнув босоніж уздовж сидінь. Мама ж малюка (обоє сиділи навпроти) на таку витівку відреагувала хіба що поглядом: мовляв, аби малий не побіг невчасно до дверей. Цієї миті вони зачиняються, а в вагоні з’являється не менш цікаві «об’єкти» для спостережень.

Темношкіре хлопченя років 9, очевидно, займається танцями, й стримати його в цьому занятті не в силі навіть правила поведінки в громадському транспорті. Та й, схоже, ця країна не бажає обмежувати ними своїх громадян. Малий це, напевне, теж знає, тому, не запитуючи дозволу в матусі, починає… танцювати, наспівуючи собі під ніс якийсь улюблений мотив.

Довкола людей багатенько, але навіть пасажири, до яких малий танцюрист під час своїх викрутасів випадково торкається руками чи ногами, не роблять йому зауважень. Навпаки, підступаються одні до одних, щоб мав більше місця. Ще й поглядають настільки доброзичливо, наче перед ними виступає майбутня зірка.

«Ну зараз таки хтось не витримає і зірветься!» – ловлю себе на думці, коли на наступній станції пасажири усміхнено розступаються перед компанією юнаків і дівчат з пляшками Coca-colа, Sprite та інших безалкогольних напоїв. Молодь відразу стає парами і, не соромлячись, зчіплюється замками обіймів. При цьому настільки бурхливо висловлює свої емоції, що їх, здається, чує увесь поїзд. На додачу доволі кремезний хлопчина з цього товариства, обірвавши розмову на півслові, хапається за верхні поручні й починає… підтягуватися.

Обурення від пасажирів – нуль. У цій державі, яку називають країною щастя, така поведінка є нормою. А якщо комусь щось не подобається, можна перейти у спеціальний вагон тиші. Він – останній у поїзді. І в ньому навіть стиха говорити – зась. Бо «ціхнуть», присоромлять, як це робила моя бабуся Євдокія в Україні.

Що сторона – то новизна, любила колись казати вона. А своя таки наймиліша.