Поранених на «нулю» рятує медик Відьма

Позивний Відьма їй присвоїв інструктор із вишколу бойових медиків у Десні. «Мовляв, характер у мене, як у вистрибуючої протипіхотної міни. Сидить собі в землі тихенько, але коли її зачепиш — ​біда. Плигає вгору й нищить все навкруги в радіусі 50 метрів. У нас такі міни називають «жабками», у натівських арміях — ​«відьмами». Приклеїлося. Та й прізвище в мене не менш гучне: Гук», — ​розповідає Оксана Гук.

Горезвісна професійна деформація, коли лікарю до пацієнтів байдуже, — ​то не для фронту. На війні робота із пораненими —завжди, щоразу і постійно для медика потужний стрес.

«Знаєте, що найстрашніше для бойових чи тактичних медиків? Ні, не обстріли, не кров, не відірвані кінцівки… Це крики поранених. Деякі кричать від болю страшно. А ти не маєш права під час невідкладної або домедичної допомоги, евакуації дати їм сильне знеболювальне. І, як медик, я із тим згодна».

Деякий час тому у військових усіх країн НАТО нарковмісні препарати вилучили з індивідуальних аптечок та заборонили для подальшої їх комплектації. Логіка тут залізна — ​позаяк уже на операційному столі після подібної попередньої ін’єкції пораненого вже не братиме наркоз. Отже, вколюємо ненаркотичні анальгетики, які частково знімають больові відчуття.

«Доводиться вгамовувати, заспокоювати поранених на власний розсуд самотужки, після чого почуваєшся психологічно й фізично розтрощеною. Не вірте, коли хтось із моїх колег скаже вам щось інше, то буде бравада. Горезвісна професійна деформація, коли лікарю до пацієнтів байдуже, — ​то не для фронту. На війні робота із пораненими завжди, щоразу і постійно для медика потужний стрес», — ​ділиться досвідом пані Оксана.
Відьма не вірить у природжених жінок-воїнів. Ніхто не з’являється на світ «із гранатою в руках». Усім тут дуже лячно. Хтось про таке говорить, а хтось ні. Сама медикиня не вважає визнання страху смерті чи каліцтва чимось ганебним. Позаяк він — ​природна реакція на реальну небезпеку. Інша річ, коли одні його опановують та перетворюють на енергію дії, а інші «здуваються».

«Одначе певні звички фронт все ж таки формує. Приміром, щойно починається нічний обстріл — ​як ти вже одягнена і на ногах. Тривожно слухаєш ефір, мимоволі куняючи», — ​усміхається.

Бо Оксана з побратимами й посестрами вже не пам’ятають, коли висипалися вдосталь. «Та й нетривалі сни схожі на ті, коли ти усю ніч прокидаєшся до немовляти, що плаче», — ​каже медикиня.

І щоразу, коли чує по рації звістку про трьохсотого з «нулів», всередині у неї неначе щось відривається. Бо ще вчора ти із ним їла, розмовляла, а секундне повідомлення змінює «картинку світу».

«Молишся, щоб побратим вижив, і летиш уперед…» — ​каже Оксана.

Віктор ШЕВЧЕНКО, 
кореспондент АрміяInform

Читайте також: Боєць 14 ОМБр, який пережив дві клінічні смерті, проходитиме реабілітацію в Німеччині (Відео).