Замість того, щоб втікати в спокійніше місце, Юлія з перших днів повномасштабного вторгнення росії почала волонтерити.
Юля-білоруска покохала волинянина і тепер ліпить вареники для наших прикордонників
«Холостякував я майже до сорока років, а зустрів її й зрозумів, що саме цю жінку так довго чекав»
Віктор не обставляв своє освідчення романтичними атрибутами — свічками, сердечками з трояндових пелюстків, а просто сказав, як зараз пригадує жінка: «Хочу, щоб у тебе все було». На п’ятому році шлюбу у них є ошатний будиночок, біля якого цвітуть розмаїті квіти і стоїть автомобіль — подарунок чоловіка коханій дружині на Новий 2021 рік. А головне — є почуття, якими вони обоє дорожать, «бо як без них». Ця, на перший погляд, нібито казка — із життя подружжя Мосюків, яке мешкає в Кортелісах, що на Ратнівщині.
Віктор при зустрічі просто сказав: «Хочу, щоб у тебе все було».
«Ну мусить же мені пощастити!»
Рідне місто Юлії — Мікашевичі Брестської області. Після школи вона прийшла на підприємство «Граніт», де працювали її батьки, й чотирнадцять років трудилася тут машиністом підйомного крана. З приводу того, як складалося особисте життя, жінка розповідає:
— У мене був цивільний шлюб. Народився син Кирило, але з його батьком ми розлучилися. Не скажу, що дуже вже шукала чоловіка. Але думала, що таки знайду хорошу людину: «Ну мусить же мені пощастити!».
І це сталося зовсім несподівано. Якось Юля, як пригадує, їхала в гості до знайомої на Ратнівщину. На митному посту «Доманове» й зустріла цю «хорошу людину, з якою можна долю пов’язати». Якраз того дня Віктор приїхав сюди до приятелів у кафе. Тут їх друзі і познайомили. На тому митному посту, як почую від наших героїв, уже чотири чи п’ять пар так склалися — хлопці з України взяли за дружин дівчат-білорусок.
— От і я холостякував майже до сорока років, — каже Віктор, — а зустрів свою Юлю (вона, до речі, на десять років молодша за нього. — Авт.) й зрозумів, що саме цю жінку так довго чекав.
«Віктор щиро підтримав мене в моєму горі і цим остаточно полонив»
Правда, ще рік вони зустрічалися, поки одружилися.
Що холостяку треба? А нічого. Тепер же хочеться, аби твоїй сім’ї добре було.
— Ми їздили одне до одного, — пригадує Юля. — Але про те, щоб побратися, мови не було. Все вирішилося, коли з моєю мамою сталася біда — вона потрапила в дорожньо-транспортну пригоду й одержала смертельну травму. Віктор щиро підтримав мене в моєму горі — після цього я вже в ньому ні на йоту не сумнівалась. Я якраз в Кортеліси приїхала у відпустку на два тижні. І ось дзвінок з білорусі: «У «швидкій» ваша мама померла». Віктор уже заочно був знайомий з нею — вони не тільки по телефону розмовляли, а й бачили одне одного по відеозв’язку. Мама збиралася до нас на Волинь приїхати — подивитись, де мій обранець живе. Не встигла… Ми відразу ж удвох із Віктором вирушили на мою батьківщину. Він на похороні від мене не відходив. Підставив, можна сказати, своє плече, розділив мою гірку печаль…
За місцем проживання нареченої Мосюки розписалися, а 27 листопада
2017-го, напередодні Пилипівського посту, повінчалися в Кортелісах. І церковний шлюб, судячи з почутого, став для них найголовнішою подією.
На знімках, які зберегли пам’ять про цей день, можна побачити й сина Юлії Кирила, який разом із мамою поміняв місце проживання, переїхавши з білорусі у волинське село в прикордонні. Він нині — десятикласник Кортеліського ліцею.
«Тепер, як є сім’я, стимул до життя з’явився»
Ми спілкувалися з подружжям на їхньому обійсті, де стоїть ошатний будиночок, а біля нього — машина і крутезний мотоцикл. Коли мова зайшла про те, що господар має і авто, й двоколісний транспорт, Віктор відразу уточнив:
— То машина Юлі — вона нею більше їздить…
А вже жінка додала для ясності:
— Це подарунок від чоловіка. У нас був автомобіль, і про персональний я не думала. А Віктор приїхав якось додому (то було перед Новим 2021 роком) й сказав: «Я тобі машину купив».
І при нагоді пригадала, як він свого часу, освідчуючись їй, сказав: «Хочу, щоб у тебе все було».
— Тепер, як є сім’я, стимул до життя з’явився. Бо що холостяку треба? А нічого — день минув, і добре, — говорив Віктор, коли мова зайшла про переміни, які сколихнули його розмірені будні. — Коли мої мама й тато повмирали, то я жив з дідом — он в тій хатині, яка й тепер є на нашому обійсті. А батьківська хата стояла пусткою — розвалювалася. Це вже ми з Юлею, як вирішили одружитися, знесли її й звели свій новий дім. І поки будувалися, то жили в дідовій хатині. Тепер там Юля консервацію складує — вона вже стільки назакручувала всього!
У цих словах — похвала дружині як хорошій господині. Це ж її стараннями довкруг нового будинку, де донедавна трава росла, із ранньої весни до пізньої осені квіти цвітуть. І грядки врожаєм тішать, бо вирощує жінка навіть кавуни.
«Як я можу зараз, коли в Україні війна, залишити Вітю, бо тут тривожно?»
Звичайно, ми говорили з Юлією про те, чи не було у неї думки в час повномасштабного вторгнення росії в Україну поїхати з Кортелісів у своє рідне місто, де б спокійніше жилося. З приводу цього вона розповіла:
— А мені одного разу знайома жінка-землячка потелефонувала й сказала: ти, мовляв, народилася в білорусі, громадянка цієї країни, тож повинна вертатися сюди, бо тут твій дім. Я їй відповіла, що мій дім там, де моя сім’я. Знаю приказку: «Де народився, там і згодився». Але це не мій варіант. Як я можу зараз, коли в Україні війна, залишити Вітю й забратися геть, бо тут тривожно? Як же тоді обітниця під час таїнства вінчання: підтримувати кохану людину у здоров’ї та хворобі, багатстві та бідності, щасті та горі, аж поки смерть не розлучить?..
Жінка згадує перші дні після 24 лютого, коли було дуже тривожно, — страху наганяло й те, що може бути напад і з боку білорусі:
— Тижнів три ми лягали спати, не роздягаючись. Не скажу, що сумка була напоготові, але необхідні документи лежали під рукою. Маю сусідку Тамару, з якою подружилася, то ми одна одну підтримували. «Ти завжди можеш у льох до мене прийти», — казала й каже вона мені.
І замість того, щоб втікати в спокійніше місце, Юлія з перших днів повномасштабного вторгнення росії почала волонтерити, а вже до неї приєдналися інші кортеліські жінки.
— Староста попросив приготувати вареників на п’ятдесят прикордонників, — пригадує вона, — то їх ми ліпили на кухні у мене вдома. А вже згодом перебралися в їдальню Кортеліського ліцею.
Юлія Мосюк з болем у душі говорить про те, що і з території сусідньої країни, де вона жила багато літ, де залишились рідні, знайомі, на українські міста летять російські ракети. Більше того — є загроза нападу з боку білорусів.
— В основному білоруси отримують інформацію, надану російською пропагандою, — говорить Юлія. — Вони, на жаль, вже геть зазомбовані нею. Але, наскільки я знаю білорусів, — це народ мирний і не піде війною на українців.
До речі, в дівоцтві Юлія мала суто українське прізвище Ткачук. Таких білорусів із нашим корінням на Брестщині, як доводиться чути, буваючи у прикордонні, є багато, бо долі людські переплелися з давніх-давен. Тому й хочеться вірити, що не стрілятиме родич у родича…
Катерина ЗУБЧУК.
