«Коли хотіли забрати дім, я бігла до лісу і кричала: «Боже, залиши мене тут жити…», – дніпрянка на Волині

Вони оселилися на Камінь-Каширщині, заснували підприємство «Трави Волині», яке займалося збором лікарських рослин (про це газета «Волинь» писала 12 літ тому). Їхнє життя – це історія про кохання, успіх, сміливість та віру. А нині це ще розповідь про біль та втрату: 5 років тому пан Валерій загинув у страшній аварії. А на долю Олени випали непрості випробування

«Заради мене змінив своє життя і врятував моє»

Олені лікарі ставили страшний діагноз, але просили не здаватися і не опускати рук, бо інакше хвороба переможе. Жінка з усіх сил боролася за своє здоров’я, але недуга час від часу нагадувала про себе. Пан Валерій з’явився в її житті саме в такий час. Він вивіз жінку з великого міста у маленьке волинське село посеред лісів та природи. Тут вона знайшла спокій, який дав шанс на одужання.

— Валера хотів, щоб я була здорова, і все робив для цього. Його слова завжди підкріплювалися ділами, в мегаполісі я жити вже не могла. Якось він вирушив на Волинь заготовляти безсмертник. Коли приїхала до нього в гості, просто закохалася в цей край. Зрозуміла, що це моє. Тоді моросив дощик, пахла сосна. Я сказала: «Хочу тут жити». Він заради мене змінив своє життя і врятував моє, — говорить, не приховуючи сліз, жінка.

Вона — ​корінна дніпрянка. За освітою — ​архітектор та економіст. Багато років працювала в банківській сфері. Обіймала керівні посади. Але, займаючись престижною справою, маючи хороший заробіток, не отримувала задоволення. Від насиченого темпу, каже, втомлювалася душа і задоволення були тимчасовими.

— Переїзд на Волинь змінив усе моє життя, за що зараз щодня дякую Богу, — ​каже пані Олена.
Спочатку подружжя оселилося в Любешові, де орендували невеличку квартиру. Згодом у Нових Червищах на Камінь-Каширщині купили старий будинок. Батьки Олени дорікали зятеві: «Куди ти її привіз? Ні води, ні комунікацій…» Олена ж заспокоювала, що їй тут добре, все буде — ​тільки потрібно трошки потерпіти і віддати пріоритети спочатку бізнесу. Тоді, каже, зрозуміла, що матеріальне не головне в житті. Стару хатину чоловік перебудував у великий красивий дім зі зручностями. Їх сприймали за диваків, які покинули мегаполіс і приїхали в село жити. Але згодом люди змінили думку, познайомившись ближче зі східняками.

Валерій у нашій області розпочав бізнес зі збору, обробки та сушіння лікарських трав, ягід та грибів у промислових обсягах. Олена ж насолоджувалась статусом щасливої і коханої дружини.

«Хотілося сісти в машину і з’їхати з моста…»

…Коли Валерій розбився в аварії, нашій героїні здалося, що її життя також зупинилося і руйнується на очах. Три роки після смерті чоловіка були найважчими в житті. Втрата коханого, борги, відсутність досвіду, підірване здоров’я… Жити не хотілося.
Крім того, Олена стала власницею бізнесу з великими боргами. Адже чоловік почав займатися виготовленням термомодифікованих дощок, взявши на розвиток справи кредит на 50 тисяч доларів. Були плани і перспективи. Але людина планує, а Бог керує.

Якось він вирушив на Волинь заготовляти безсмертник. Коли приїхала до нього в гості, просто закохалася в цей край. Зрозуміла, що це моє. 

— Щомісяця потрібно було 200–250 тисяч на утримання підприємства, — пригадує жінка.— Я ж не знала, як їх заробити. Виникало бажання сісти в машину і з’їхати з моста, бо коли все руйнується, страх має великі очі. Люди, які разом працювали, вчинили нечесно, і досі від цього боляче. Бізнес, заснований чоловіком, рік тому перейшов в інші руки.
Олена зізналася, що досі має борги від дій співробітників. Живе лише на пенсію і підробляє збором лікарських трав, працюючи заготівельником. А ще відчула в собі дар до малювання і мріє написати книжку про коханого Валерія.

— Він для мене — ​приклад у всьому. Приклад того, що людину оцінюють не за словами, а за справами. Він залишив по собі великий слід: збудував завод, який займається лікарськими травами, створив робочі місця, дав людям можливість заробляти, просто ходячи до рідного лісу, — ​каже жінка.

Вона неохоче пригадує страшні моменти, коли могла втратити не тільки прибуткову справу, а й житло.

— Крім бізнесу, в мене хотіли забрати будинок. Тоді я бігла до ставка чи до лісу, дивилася в небо і кричала: «Боже, я так хочу тут жити! Зроби так, щоб я тут жила, бо в місті я помру!». І Бог мене почув. Кредитори забули тоді потрібні документи, і дім, який Валерій збудував, залишився моїм. А ще я знайшла духовну посестру, яка наставляє на шлях спасіння, — ​каже пані Олена.

«Перед смертю батько зрозумів, чому мені так добре на Поліссі»

Жінка поховала не лише чоловіка, не стало за цей час і її батьків. Коли почалася війна, Олена забрала з Дніпра тата на Волинь. Влітку він помер.

Наприкінці життя і її тато полюбив наш край.

— Батькові боліла ця війна. Коли його привезла сюди, він казав, що тепер зрозумів, чому мені тут, на Поліссі, так добре. Коли його провідували наші сусіди, незнайомі йому люди, батько дивувався: як так, що до російськомовного приходять спілкуватися, підтримують, ще й гостинці приносять… — розповідає жінка.

Олена вважає, що її історія доводить те, що Україна — ​держава єдина і кожен українець може у будь-якому регіоні знайти собі прихисток на все життя. 

Аліна ВІТИНСЬКА 

Читайте також: «А за тисячу від «Волині» придбаю патріотичні футболки!»