«Не кожну жінку запрошують пекти коровай на весіллє…»

Олександра Кондратович, уродженка села Кримне Камінь-Каширського району, була дослідницею народного мистецтва, збирачкою українських обрядових пісень. Про високу оцінку творчих пошуків свідчить те, що вона була лауреаткою премій різних рівнів. Підсумком багаторічної праці є збірки «Калиновий квіт Полісся», «Як у лузі калинойка з квітками», «Весілля на Поліссі», «Народини» та «Коса ж моя шовковая». 
Поховали щиру патріотку рідного краю на малій батьківщині — ​у селі Кримне. Редакція «Волині» висловлює щире співчуття рідним у цій непоправній втраті…
Свого часу в нашій газеті, зокрема в тематичних сторінках «Любить! Не любить», Олександра Павлівна ділилася з читачами своїми знаннями-перлами. Вона з тих, хто ще сам застав старовинні весілля, хто встиг зустрітися зі старожилами й почути та записати їхні розповіді. В одному з інтерв’ю казала з цього приводу:

— Звичайно, інтерес до минувшини пов’язаний значною мірою з моєю професією вчителя-філолога. Але почалося не з фаху. Треба повернутись у моє дитинство. Мені було, мабуть, років десять, коли я зацікавилась фольклором, почала сама співати українські народні пісні, почуті в рідному селі Кримне Камінь-Каширського району, відчула красу різноголосся. А головне — ​побачила весільне дійство, яке запало в мою дитячу душу. У 1957 році я почала активно займатися збором того матеріалу, з якого вимальовувався весільний обряд. Працювала в школі села Качин Камінь-Каширського району, і жила тут баба Кладьба (так кликали Клавдію Михайлівну Логвинську), яка знала безліч пісень. Я й досі караюсь, мучусь, бо не встигла за різними домашніми клопотами записати все, що вона могла наспівати. А знала ця бабуня пісень до всякого випадку — ​веселого і сумного…
Власне, інтерв’ю Олександри Павлівни можна цитувати:

● Хустка — ​це атрибут заміжньої жінки, яка, за українською традицією, щодня мала бути з покритою головою;

● Дівчина в поліській сім’ї була перепоною для братів, бо ж батьки мали клаптик землі, який треба було поділити між дітьми. Через те брати й намагались видати сестру якнайшвидше заміж. Навіть збиткувались над нею. Чи не тому вона просила: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку. Хоч сякою-такою онучою, аби дівкою не мучитись…»;

 У Гуті-Камінській під час його випікання столи накривають, як на весілля. Запрошують коровайниць, які будуть місити цей святий хліб.

● Весільний обряд не можна уявити без короваю…У Гуті-Камінській під час його випікання столи накривають, як на весілля. Запрошують коровайниць, які будуть місити цей святий хліб. Головне, щоб кожна з них була щаслива у сімейному житті — ​не розлучена, не вдовиця;

● Коли молоді приходять до хати після вінчання, то лине така пісня: «Вийди, мати, повітай, своїх діток поспитай, чи горіли свічки, як в’язали ручки. Чи горіли ясненько, як в’язали міцненько?..». Вважалося, що коли свічки під час вінчання горять спокійним полум’ям, то життя молодих буде щасливим;

● Під час сватання дівчина, яка відмовлялася вийти заміж за парубка, підносила йому цілого гарбуза. Це означало, що вона не хоче будувати з ним сім’ю, народжувати від нього дітей;

● У день весілля молода сідала на кожух і їй розплітали косу. За традицією, це робив молодший брат нареченої. У Піщаному Камінь-Каширського району, розплівши косу, брат віддавав куснички (стрічки) найменшій сестричці: «На тобі, сестронько, на тобі, щоб зазнала шлюбоньку ти собі».

«Традиції — ​це як намолена ікона, як рука предків, яка з глибини тисячоліть благословляє нас, сучасних», — ​говорила Олександра Кондратович, яка все життя схиляла голову перед цією іконою. 

Катерина ЗУБЧУК

Читайте також: ««Йдуть холоди, і треба потурбуватись, щоб у хлопців на передовій було чим зігрітися».