Герой залишив свої троянди й виноград, щоб Україну не топтав російський гад

«Він був хорошою дитиною…»

— Перед тим страшним днем Богдан кілька діб не виходив на зв’язок. Молилися і чекали. Та коли 5 травня поліцейська машина зупинилася біля нашої хвіртки, я все зрозумів, — ​тато Богдана Білоконя Сергій Олексійович пригадує найтрагічніший момент у їхньому житті.
Ще спочатку жевріла надія, що це може бути помилка. Напередодні мама, Євгенія Іванівна, наготувала передачу на фронт: пів ночі пекла рулети, інші смаколики — ​хотіла потішити сина і його побратимів. Мав приїхати і все це забрати волонтер, товариш молодшого сина Володимира. Але його не було…

Ми розмовляли на затишному, впорядкованому обійсті Білоконів у селі Грибовиця Володимирського району. Вересневе тепло, яскраве сонце, голубінь неба, пахощі квітів створювали картинку райського куточка. Аж не вірилося, що десь є війна…

«Сину, ти приходь хоч у снах...»  

Сергій Олексійович розповідає, згадуючи мало не кожен крок Богдана:
— Він народився 17 грудня 1981 року у селі Захарівка Маріупольського району на Донеччині, звідки я сам родом. Моя дружина з Волині, куди ми й повернулися з дипломами зооветеринарного факультету Київської сільгоспакадемії і стажем роботи на Донеччині. Тому школу старший син закінчував у Грибовиці та в Жовтневому (тепер Благодатне. — ​Авт.).

Богдан був хорошою дитиною, батьки ніколи не мали з ним жодних проблем. Чуйний, турботливий, ініціативний. Його не потрібно було просити чи нагадувати, аби щось зробив. Багато читав, цікавився політикою. Захоплювався такими книгами, як «Московство» Павла Штепи та «Країна Моксель, або Московія» Володимира Білінського. І на гітарі сам навчився грати. Богдан всього добивався самотужки.

Після школи, не вступивши до одного зі столичних військових училищ, аби не гаяти рік, пішов навчатися на електрогазозварника в Нововолинське ПТУ. Паралельно займався спортом — ​грав у футбол, зацікавився (за прикладом батька) боксом, а вже влітку став студентом Львівського інституту фізкультури.
Військовий досвід здобував у 80-й аеромобільній бригаді, згодом — ​у спецназі, там проходив скорочену після вишу строкову службу.

Оскільки в школі не було вакансії, подався тоді ще в міліцію. Але там, як кажуть батьки, служба йому не пішла. Негативу додав інцидент із бійкою, під час якої юнак захищав жертву, і в результаті зі струсом мозку сам потрапив у лікарню. Товариші казали, що Богдан хотів змінити систему, але це непросто. І він вирішив зайнятися роботою на землі…
 

«Боляче чути негативні слова на адресу донецьких»

— Це був 2015-й. Тоді війна добралася і в наш дім, — ​пригадує Сергій Олексійович. — ​На Донеччині вже лилася кров, привозили загиблих. У всіх на вустах була боротьба із загарбниками. Я також вирішив піти на фронт. Адже сам східняк, і, скажу чесно, дуже боляче чути негативні слова на адресу донецьких. Не всі вони зрадники, є багато патріотів. Звернувся у військкомат і попросився добровольцем в АТО. Медкомісія спочатку забракувала через поганий слух. Поїхав до Луцька і кажу: «Хочу на війну!». Глянули на мене — ​й написали: «Придатний з обмеженнями».

 Не ображайтеся, але для мене поки що доброго дня немає. Буде тоді, як здобудуть наші воїни Перемогу, задля якої віддав життя мій син.

Так Сергій Білоконь, старший лейтенант, потрапив під Маріуполь (рідна земля!) на посаду офіцера-психолога 21-го батальйону «Сармат» 56-ї бригади. Займався переважно службовими розслідуваннями. Були, на жаль, і факти самовільного залишення частин, інші неприємні випадки. Пригадує, що за 14 місяців служби в них із різних причин загинуло 11 чоловік. Кожного пам’ятає.

Коли повернувся додому, Богдан опікувався мамою, яка потрапила в аварію, мала покалічений хребет. А якогось дня син сказав, що вирощуватиме виноград. Через інтернет виписав майже 40 його сортів. Разом із другом привезли купу труб. Будував арки, вичитував, як правильно садити, підживлювати, обробляти від шкідників. Батьки жартували, що йому б працювати агрономом. Навіть перед вхідними дверима облаштував виноградник — ​красиво! Також висаджував троянди, які милують око у квітнику. А ще син відродив сімейну пасіку. Коли йшов на війну, переживав, давав настанови молодшому братові. Надіявся, що цьогоріч його виноград дасть гарний врожай і всі троянди рясно заквітують. Так і сталося!
 

«Без тебе так сумно у домі…»

23 лютого Сергія Білоконя попередили, що наступного дня йому, як учаснику АТО, потрібно з’явитися у військкомат. Разом із сином Богданом поїхали, отримали підтверджену інформацію про початок війни. На той час 63-річного Сергія Олексійовича вже підводило здоров’я, тож про мобілізацію не могло бути й мови. На фронт пішов Богдан.
Разом із сусідом Андрієм Войтовичем із першого дня повномасштабного вторгнення були в строю. Спочатку — ​

Володимир, потім — ​Рівне, Житомир, Малин, Київ, Дніпро. Далі — ​Миколаївщина, Дніпропетровщина, тоді — ​Ізюм

Харківської області. Богдан виконував завдання у розвідувальному батальйоні.

— Він ніколи ні на що не скаржився. Завжди казав, що все добре, їх підтримують місцеві люди, приносять молоко, — ​мама Євгенія Іванівна не може стримати сліз. — ​Досі не віриться, що його немає серед нас…

Вже згодом ще один односельчанин, Петро Корніюк, який служив разом із Богданом, розповів подробиці загибелі побратима: четверо солдатів ішли в розвідку попід лісом, натрапили на ворожу засідку. Видно, Богдан оборонявся, бо комплект боєприпасів майже повністю вистріляв. Троє, серед яких Петро Царик із Заставного, загинули. Богдана спалили живцем зі «шмеля».

…Хоронили Героя 9 травня. Дорога, якою везли додому, була встелена квітами. Відспівували Богдана Білоконя вісім священників. Мама пригадує, як настоятель храму Винесення Чесних Древ Животворчого Хреста Господнього селища Благодатне наголосив, що треба триматися, бо він загинув Героєм. Нелегко сприймати слова про те, що їй «пощастило» — ​сина повернули додому, адже так багато безвісти зниклих або похоронених у братських могилах без імені…

Євгенія Іванівна погоджується, але від того на серці не легшає. Заспокоюється хіба трохи, коли пригадує слова своєї неньки: «Женю, я хочу, щоб ти ніколи не плакала…». Євгенія Іванівна витирає сльози й розповідає, як у неї спонтанно зародилися поетичні рядки, присвячені синові:
 

Сину, ангеле мій, захисти тебе         Боже Всевишній,
Ти приходь уві снах — ​чи промінчиком сонця яскравим,
Чи хоч лагідним вітром потішним…
Бо без тебе так важко до втоми,
Бо без тебе так сумно у домі…

Він любив усіх, і всі його любили. Не раз ці слова під час тригодинної розмови чула і від старости села Інни Степюк, і завідувачки бібліотеки Валентини Дацюк. Вони багато доброго сказали й на адресу батьків Богдана, яких у рідному селі поважають за працелюбність і щирість. Часто до обійстя Білоконів навідуються друзі Богдана, побратими. Це дуже важливо зараз для їхньої сім’ї, зазначає мама Героя і додає:

— Коли мені хтось каже: «Добрий день», — ​я відповідаю: «Не ображайтеся, але для мене поки що доброго дня немає. Буде тоді, як здобудуть наші воїни Перемогу, задля якої віддав життя мій син». 

У боях за Україну полягли мужні сини Волині:

• Микола МАЦЮК – боєць із села Секунь, що на Старовижівщині;
• Петро ГАЛЬКУН – боєць із села Хорів, що на Локачинщині;
• Іван ВИСОЦЬКИЙ – боєць із села Цегів, що на Горохівщині;
• Віктор БУРДАК  – боєць із села Седлище, що на Любешівщині;
• Сергій БУРДАК – боєць із селища Любешова;
• Андрій МИХАЛЬЧУК – боєць із селища Любешова;
• Сергій СТЕФАНЮК – боєць із селища Любешова;
• Андрій ЛАНЕВИЧ – боєць із селища Любешова;
• Володимир ЛЕПА – боєць із села Рудня, що на Рожищенщині;
• Володимир БАС – боєць із міста Ківерці;
• Богдан КОЗІК – боєць із села Новоукраїнка, що на Маневиччині;
• Леонід ТКАЧУК – боєць із села Підгірне, що на Рожищенщині;
• Олександр МИХАЛЮК – боєць із села Копачівка, що на Рожищенщині;
• Олексій МЕЛЬНИЧУК – боєць із міста Луцька;
• Олександр КОТЕЛЬНИКОВ – боєць із міста Луцька;
• Богдан ЩЕРБИК – боєць із села Усичі Луцького району;
• Юрій САПОЖНИК – боєць із міста Луцька;
• Олександр ТКАЧУК – боєць із селища Локачі;
• Артем РОТМІСТРЕНКО – боєць із села Підгайці Луцького району;
• Микола КЛЬОК – боєць із села Хряськ, що на Маневиччині;
• Сергій ХОДОРЧУК – боєць із села Берестяне, що на Ківерцівщині;
• Олександр ВОЙЧИК – боєць із села Бужанка Володимирського району;
• Василь БЛАЖЕВСЬКИЙ – боєць із села Холопичі, що на Локачинщині;
• Вадим КУНИЦЬКИЙ – боєць із села Древині, що на Іваничівщині;
• Руслан КУРАМШИН – боєць із міста Любомля;
• Сергій ШИНКАРУК – боєць із села Копачівка, що на Рожищенщині; 
• Ігор ГАВРИЛЮК – боєць із міста Нововолинська;
• Микола ХОРОЩУК – боєць із села Губин, що на Локачинщині;
• Віктор Кушнір – боєць із села Гута-Лісовська, що на Маневиччині.

Останні новини:

• Із українських військовополонених росіяни формують «козачий батальйон» імені Б. Хмельницького».
• Знала, що її розшукують: 13-річна рівнянка, яка поставила на вуха всю область, ховалась вдома у хлопця (Фото).
• У Луцьку помер 36-річний адвокат.
• Звільнена з полону медикиня з Рівненщини народила дівчинку.
• Окупанти вночі обстріляли ракетами Запоріжжя, є поранені.
• Дуже багато літаків і безпілотників окупантів знищили за добу: свіжі втрати ворога станом на 25 вересня.

Усі новини російсько-української війни – тут. 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.