Вижив у 10 років,  щоб і у свої 90 розповісти про розстріляне і спалене село на Волині

— Нас мати побудила, по-святному повбирала й сказала: «Вже ми гинемо!». Проговорили всі «Отче наш», поцілували ікони, хліб святий, — ​пригадує Петро Якушик (на фото) той кривавий ранок, коли їхню сім’ю погнали на смерть

«Йдіть і не оглядайтеся»

— Петро Якушик — ​на сьогодні найстаріший мешканець села, котрий пережив трагедію, бо ж то скільки часу минуло, — ​сказав Юрій Коханюк, який виконує обов’язки директора Кортеліського історичного музею (директор Микола Михалевич з 26 лютого пішов на службу в армію, він — ​заступник командира роти охорони Збройних сил України. — ​Авт.), коли мова зайшла про те, чи є ще в селі свідки тих давніх подій, котрі можуть розповісти про «чорну середу». — ​Хоч і малий був, але трагедію нашого села добре 
пам’ятає…

Це дарунок Божий, що їхній сім’ї вдалося врятуватися…

І ось ми зустрілися із старожилом Кортелісів. У вересні 1942-го Петро Трохимович мав десять літ. Може, й не плакав, почувши оте мамине: «Ми гинемо!», бо ж дитинству ще не відомий страх останньої миті. А ось тепер він не втримується від сліз. У свої дев’яносто розуміє: це дарунок Божий, що їхній сім’ї вдалося врятуватися…

Меморіальний комплекс жертвам фашизму було відкрито 5 травня 1980 року, Фото Катерини ЗУБЧУК.

Того дня німці людей в нашому селі побили. «Вставайте, дітки», – розбудила мама (нас троє в сім’ї було). Проговорили всі «Отче наш», поцілували ікони, хліб святий, – пригадує Петро Якушик той кривавий ранок.– Поліцаї  виганяли усіх з хати на сход села. Мама затрималася. Сказала, що комору закриє й вийде. А поліцай на її слова: «Та комора тобі не буде потрібна».

Нас скерували на дорогу, яка вже була перекрита, наказали: «Йдіть і не оглядайтеся!», а самі – до хати шарити – думали щось добре знайти. Ми пішли селом. Один поліцай (ще знайшлась якась добра душа) кричить: «Ховайтеся в кущі, в якусь ямку! Шукати не будемо». Батько хотів до хати свого друга з нами зайти. Аж звідти назустріч нам його син – з автоматом, у касці, білих рукавичках (перш у партизанах був, а потім здався німцям й у каральний загін пішов). Все стало ясно. Попрямували ми далі й забігли в жидівську загородь. Мене  батько в якомусь кутку мотлохом закидав, маму коробкою з-під сірників накрив (то було обійстя єврея-торговця). 

Одне слово, всі поховалися. Так сім’я Якушиків і врятувалася від погибелі. Сиділи тут, поки німці розправу над людьми чинили. Нарешті стихло (щоб заглушити крики й стогін кортелісців, мотори машин на всю гучність були включені) й оточення знято. Можна було виходити.

 – А як? – продовжує свою оповідь чоловік.– Всі, кого німці викликали й відпускали як благонадійних, мали білі пов’язки. Мати зметикувала – зняла з голови білу хустку, порвала її на смужки й кожному на руку пов’язала. Так ми й вибралися зі свого укриття.

Непростим було подальше життя родини Якушиків, бо на третій день після  «чорної середи» і їхня хата пішла з димом. Виріс хлопчик, якому в десять літ випало пережити таке страхіття, женився, трьох дітей з дружиною виховав (старша донька немовлям померла). 

– А зараз сам живу, – розповідає Петро Трохимович, і знову очі блищать слізьми. – Сина одного похоронив і дружину недавно провів в останню путь.

 Вже і втомився, як каже чоловік, своїми літами. Але найбільший біль від того, що ще одну війну доводиться переживати. «Та ще й яку! Такого і в думці не було, що росія на нас піде...».

«Зібралося нас декілька чоловік і написали звернення у москву, Київ з проханням відбудувати наше село»

А ось Івану Пишуку, з яким ми зустрічалися напередодні 80-річчя Кортеліської трагедії, у вересні 1942-го було лише два роки.

 – Ясно, що тільки від батьків знаю, як їм з нами, малими дітьми, вдалося порятуватися. Спасло те, що жили на хуторі Косиці, – каже Іван Павлович. – І сховалися, як і багато хто з ближніх до Кортелісів хуторів, в урочищі Підбір’є. А 10 серпня 1944-го, коли Ратнівщина уже була визволена від німецьких фашистів, батька в числі інших чоловіків  мобілізували на фронт. Ото з тих пір я вже сам все добре пам’ятаю... 
Довго Іван Пишук жив на хуторі Косиці. Там женився у 1965 році, двох старших дітей дочекався («всього Бог дав п’ятеро, двох синів, на жаль, уже похоронив»). А в свою хату, яку побудував у Кортелісах, родина Пишуків перебралася у 1971-му. 

 – Ще як жив на хуторі, то цікавився історією села з такою трагічною сторінкою, – розповідає чоловік. – Пригадую, працював тоді бригадиром у радгоспі, мав авторитет серед кортелісців. Якось зібралося нас декілька чоловік й написали звернення у москву (продублювали і в Київ) з проханням відбудувати наше село… 

У1967 році була прийнята постанова Ради Міністрів УРСР «Про допомогу в забудові села Кортеліси Ратнівського району».  Перш запланована перспектива реконструкції села, про яку розповідали чиновники, здавалася людям гарною казочкою. Повірили, що це не лише обіцянки, коли вже будівельні матеріали сюди завезли й почалися роботи. Сьогодні лише на фотознімку в Кортеліському історичному музеї можна побачити, яка хатина під солом’яною стріхою стояла поряд з приміщенням цього закладу. І вона – з часів злиденного повоєння – була тут не одна.

– Моя тітка Юстина, мамина сестра, в такій халупці жила, – розповідав  Іван Пишук, коли ми з ним оглядали зали музею.

Біля кожного експоната Івану Павловичу є що сказати. Бо якщо це ветерани Другої світової війни, то багатьох він не просто знав, а й розповідав про них у своїх кореспонденціях на сторінках  районної  газети Ратнівщини. А дуба – свідка трагедії у центрі села, який теж  з часом став музейним експонатом, – чоловік добре пам’ятає ще розлогим і міцним, коли «на його верху стояв вулик із бджолами»...

Виявляється, Іван Пишук не просто цікавився історією Кортеліс, а й сторінка за сторінкою нотував її: яким було село колись, якою пусткою стало після «чорної середи», як відродилося буквально з попелу. А в 1980 році ще й увінчалося символом мужності та безсмертя – меморіальним комплексом жертвам фашизму.

– Я дуже хотів видати книжечку про Кортеліси, ілюстровану документальними знімками, яких мені вдалося чимало зібрати, – каже Іван Павлович. – Свого часу в Ратнівській районній раді, депутатом якої був тричі, мені обіцяли в цьому сприяти. Але нічого з того не вийшло. А коли я в Луцьк поїхав і поцікавився, скільки б коштував друк цього видання, то названа сума «похоронила» мої плани. Таких коштів я не маю…

 «На жінок, дітей, стариків навіть не витрачали патронів»

На одному зі стендів той страшний документ – «Оперативний наказ про знищення сіл», зокрема й Кортелісів. У ньому зазначено, що початок операції  – 23 вересня о 5-й годині 30 хвилин. Коли село ще спало, його оточили німецькі карателі…

Під час розправи не було часу рити яму, то тіла скидали в копанки, де люди брали глину.

Юрій Коханюк, який нині виконує обов’язки директора музею, розповідає про дослідницьку роботу, яка ведеться з тим, аби мати точніші дані про трагедію села:

– Директор нашого закладу Микола Михалевич в останні роки їздить в архіви в пошуках точніших (не лише з розповідей очевидців, записаних свого часу) даних, зокрема щодо кількості розстріляних жителів Кортелісів. Може, загинуло не 2000 чоловік – дехто називає таке число – і не 2875, як ми подаємо в музеї, а більше? Адже за матеріалами парафіяльної книги, які вивчав Микола Андронович, церква в Кортелісах мала понад шість тисяч парафіян. Під час розправи не було часу рити яму, то тіла скидали в копанки, де люди брали глину. В першу чергу розстрілювали сильніших – чоловіків, хлопців. На жінок, дітей, стариків навіть не витрачали патронів. Тоді ж не проводилася ексгумація, тож точна кількість жертв невідома. 
А от стосовно головної причини знищення Кортелісів, то це могло бути те, що місцеві мешканці не давали німцям ніяких поставок, не сплачували податків, багато жителів мали зв’язки з партизанами. За однією з версій,  влітку 1942 року партизани отримали інформацію, що з Бреста в сторону Ратного, а далі на

Рівне буде їхати рейхскомісар України Еріх Кох. У районі села Мокрани партизани зробили засідку й перепинили дві машини з вищим німецьким керівництвом. Одну підбили, а друга, в якій був Еріх Кох, зникла з очей. Рейхскомісар нібито був поранений. Ось він і вирішив помститися жителям Кортелісів та кількох прилеглих білоруських сіл. 

… Сьогодні в Кортелісах важко знайти корінних мешканців: його жителі – ті, хто перебрався сюди з численних хуторів, інших неперспективних, як їх назвали свого часу, сіл. Але навіть переселенці зі Сходу чи Півдня України, котрі, втікаючи від війни, знайшли  прихисток у прикордонні, знають про «чорну середу». І в день сумного ювілею згадають тих, хто безневинно загинув вісімдесят років тому. 

Останні новини:

• У Міноборони назвали втрати серед українських військових.
• «Справжній українець»: дружина росіянина Макаревича замилувала мережу світлинами сина (Фото).
• Під час обміну звільнили співробітника СБУ, який, виходячи з «Азовсталі», зміг передати свої шеврони керівництву (Відео).
• Сестрички з Павлівської громади зібрали 17,5 тисяч на ЗСУ.
• Щоденник окупанта: «Еще 2 месяца и 20 дней находиться на чужой земле…».

Усі новини російсько-української війни – тут.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.