Тут був підручник з історії.
«Вибачте, тут був експонат»: чим дихає Лесин музей у війну?
У садибі Косачів у Колодяжному, що на Ковельщині, нині, як завше, пахне яблуками, зате у виставкових залах немає найліпшого… А ще з’явилася нова категорія серед відвідувачів. І у звертанні екскурсовода лунають інакші слова
«Хай ми сьогодні тим переболіємо, але з часом усе з’явиться на місцях»
— Тут експонувався підручник «Стародавня історія східних народів», який Леся склала в 19 років для молодшої сестрички Ольги. Він в єдиному екземплярі, — старший науковий співробітник Літературно-меморіального музею-садиби Марія Чашук показує порожнє місце на
стенді.
— Тут, де стрічка, була перша поетична збірка «На крилах пісень». Теж у рамці висіла. Видана у Львові в 1893 році. Над композицією збірки поетеса працювала у «Білому» будинку й частинками надсилала Іванові Франкові. Нелегально, бо це був перетин двох імперій — Російської й Австро-Угорської — і
Російська забороняла все подібне ввозити й вивозити. Наприклад, у 1891 році, коли Леся Українка з матір’ю поверталася з Відня, російський митник у
Радзивилові вилучив у них композиції нот Бетховена! Тоді Олена Пчілка раділа, що не брали українських книг, бо, як писала Франкові, і ті б забрали.
Марія Чашук розповідає про події позаминулого століття, а мені згадується з новин, як цього літа в Маріуполі окупанти у рясах спалили всі книги з бібліотеки храму Петра Могили, деякі унікальні україномовні видання втрачені назавжди. А є ж і інші факти. Горбатого злочинця виправить відомо що.
Упродовж нашої ходи залою Марія Борисівна вряди-годи пояснюватиме, що ще зникло зі свого звичного місця й «оселилося» в більш надійному. Найцінніше з Лесиного спадку заховали, тому що війна, тому що білорусь, до якої з цієї перлини української пам’яті менше пів тисячі кілометрів, на боці російського окупанта. Пані Марія пояснює, чого тепер не побачиш у музеї:
— З експозиції забрали найдорожче: родинні експонати, меморіальні речі й, звичайно, оригінали трьох збірок Лесі Українки, які у нас були. Їх треба зберегти! Тож вони в надійному місці. В 1990-х роках Лесина племінниця Ольга Сергіїв передала для нашого музею через Тамару Скрипку (одна з найкращих лесезнавиць, сама вона з Луцька) понад 9 десятків родинних речей, які стали окрасою нашого музею. Їх теж заховали.
Питаю пані Марію, як їй ходити по залах, отак «пощерблених» війною? Вона відказує:
— Звичайно, по-інакшому працюється... Та хай ми сьогодні тим переболіємо, але з часом все з’явиться на своїх місцях і знову буде радувати наші душі й око.
— Звичайно, по-інакшому працюється. Коли ти сама дивишся на місце, де мав би бути певний експонат — і це нагадує про війну, чому його заховали, — дуже хвилює душу. Можливо, й нашим відвідувачам передається, і вони теж болісно сприймають… Та хай ми сьогодні тим переболіємо, але з часом все з’явиться на своїх місцях і знову буде радувати наші душі й око. Дуже хочеться, щоб люди бачили й ніж зі слонової кістки й мали уявлення про ту епоху, про той подарунок Марії Биковської, як вона любила Лесю, і бачили той підручник, написаний такою зрозумілою мовою! Поки ж доводиться казати: «Вибачте, тут був такий експонат — ми змушені були забрати на зберігання».
Що б сказала Леся Українка, якби побачила, що у неї «вдома» мусили навести новий порядок? (Косачі не раз у листах до друзів називали домою свій будинок у Колодяжному). Слухаю Марію Чашук — і відчуваю, що геніальна волинянка не дивувалася би, бо передбачала те, що буде.
«У її творчості є дуже «пекучі» аналогії, пов’язані зі Східною Україною»
Розпитую про відвідувачів. Раніше щороку їх було понад 30 тисяч. Тепер не так, проте сюди заходять українці, які вирвалися з російської окупації, із зони бойових дій, і які, не виключаю, ніколи сюди не втрапили б за мирних обставин. Марія Чашук розповідає, як уважно переселенці слухають її розповіді й пояснення:
— Частина з них розмовляє російською, і коли починаю говорити про значення мови, сприймають по-різному. Я, наприклад, розповідаю, що юна Леся Українка, якщо мене не зраджує пам’ять, у 19 років перекладала твори ірландського поета Томаса Девіса, і цитую його вислів, що нації мову потрібно більше боронити, ніж територію. Чому? Територію можна відвоювати, але якщо втратимо мову — втратимо себе як націю. То дехто з відвідувачів сприймає це дуже болісно, але є такі, що хочуть розмовляти українською, ще й інші є — які вже дуже гарно розмовляють, і це вони навчилися, живучи в нас, на Волині. Загалом музей сьогодні здебільшого відвідують вимушено евакуйовані українці з Краматорська, Харкова, Миколаєва, Одеси, Дніпропетровщини. До нас люблять приїздити кияни й галичани. Мені хочеться, щоб усі ці люди знали, наскільки Леся любила свою Україну і що вся її творчість присвячена національній ідеї.
З-поміж того, над чим Марія Чашук від імені Лесі Українки та й від себе особисто пропонує поміркувати гостям музею, — сюжет драматичної поеми Лесі
Українки «На руїнах» 1904 року. Екскурсовод каже, що про цей твір стала розповідати з початком війни, бо він про сьогодення:
– 500 років до нашої ери: вавілонський цар Навуходоносор завоював Ізраїль, зруйнував Єрусалим, Соломонів храм, багато ізраїльтян забрали в полон, а ті, що лишилися, — не живуть, а жевріють, бо втратили надію. Це наш Схід… Лише одна пророчиця Тірца ходить поміж своїх і закликає їх відродити Духа Святого, який допоможе здобути перемогу. Стогне воїн — і пророчиця пропонує йому допомогу, а він відповідає, що рана, нанесена мечем, давно загоїлась, але є ще інша, вічна, яка постійно живе в грудях. Це про поневолений Єрусалим. І меч його — пощерблений… Тоді Тірца каже:
— Розкуй меча на рало. Час настав.
Потрібна оборона і руїні.
Бо прийде ворог і розоре землю,
насіє збіжжя, і збере жнива,
і буде хлібом люд сей годувати,
і вдруге завоює Палестину,
вже без меча, самим
блискучим ралом.
Бо скажуть вголос сироти й вдовиці:
благословенний той, хто хліб дає!
Лежачим краю рідного немає.
Чий хліб і праця — того і земля.
Тож вавілонською назвуть сю землю.
А ті руїни, що он там чорніють,
стоятимуть вже на чужій землі.
Кого тоді болітиме та рана,
що звалася колись Єрусалимом?
— Вдумаймося, які пекучі аналогії!
— закликає Марія Борисівна.
…Лесин простір п’янить українським духом і запахом яблук. Її прозорливість й правдивість настанов підсилюють звуки вибухів і злодійство росіян в українських містах. Хочеться сподіватися, що її слова вливаються просто у жили тих, хто досі вагався… Хочеться вірити, що у цю війну наша нація переживає незворотні зміни на тій добрій державотворчій дорозі, якої так хотіла для своєї України знаменита землячка і якої прагнемо ми.
Історична довідка з Вікіпедії:
У травні 1882 року сім’я Косачів перебралася з Луцька в село Колодяжне й замешкала в будинку, який у родині звався «великим». Тут народилися молодші сестри та брати Лесі — Оксана, Микола та Ізидора. Діти підростали, тому в 1890 році в садибі побудували Лесин «білий» будиночок, а через шість років розпочали спорудження «сірого» будинку (в родині його ще називали «батьківським»). Косачі дуже любили
Колодяжне і не раз писали про свої почуття в листах до друзів.
Звідси Леся Українка давала братові Михайлу настанови щодо створення бібліотечки найкращих творів світової літератури українською мовою, до якої увійшли понад сімдесят імен письменників відповідно до порад і за джерелами, присланими М. Драгомановим 1890 року. Саме тут Леся склала курс
«Стародавня історія східних народів», і перша збірка її поезій готувалася до друку теж у Колодяжному. У лютому 1907 року Леся востаннє побувала в селі. Під час Другої світової війни садиба була зруйнована. Нинішній музей створено фактично у новому приміщенні.
За статистикою, у мирний час тут щорічно бувало до 30 тисяч відвідувачів.
Читайте також: «Вже 391 дитина загинула в Україні через збройну агресію рф»
