Історія на вечір: «Завжди будеш чекати…»

Маленькою ждала батька, який покинув її з мамою. Минали тижні, місяці, а тата не було. Вдома стало сутужно. Мама рідше купувала їй смаколики, книжечки, обновки. Люда доношувала сукенки й светри двоюрідної сестри. Підсобляли дідусь із бабусею. А ще мама змінилася. Стала дратівливою.

— Я нікому не потрібна з дитиною, — ​скаржилася подрузі. — ​Степан, новий колега, почав залицятися. Але, дізнавшись про доньку, втратив інтерес.

— Зою, твоя Людочка така гарненька. І хіба вона в чомусь винна?

Завжди будеш чекати. В твоєму житті, як на вокзалі… Поки ніхто тебе не любить, доти…

— Це Петька хотів дитину. І що?! Де він?! Від кохання залишилася Людка і жалюгідні аліменти. Правду казали: такі пройдисвіти сім’ї не тримаються.
Люда чекала тепла й любові від матері, але Зоя тільки гримала. Дівчинка розповідала свої жалі ляльці. Перестала чекати батька. Й усе менше сподівалася ласки від матері…

…Циганка в рясній спідниці снувала між пасажирами на залізничному вокзалі. Зупинилася біля Люди. Глянула темними очима й мовила:

— Позолоти, красуне, руку — ​всю правду розкажу.

— Не вірю я у ворожіння.

Читайте також: Історія до сліз: «Владику, голуб – ​це ти?..»

— Завжди будеш чекати. В твоєму житті, як на вокзалі… Поки ніхто тебе не любить, доти… Люда відсахнулася від циганки.

…З Олексієм познайомилася на весіллі одногрупниці. Почали зустрічатися. Хлопець був родом із маленького містечка. Навчався в обласному центрі. Жив у гуртожитку. Довідавшись про це, Зоя скривилася:

— А когось багатшого не могла знайти?

— Тато також колись у прийми прийшов.

— Як прийшов, так і пішов…
Олексій освідчився Люді. Синова наречена сподобалася його батькам. А от Олексій майбутній тещі — ​ні.
Після одруження молодята жили разом із Зоєю. Коли Люда з Олексієм очікували первістка, якось зателефонувала Людина подруга. Запитала, чи можуть зустрітися. Має щось важливе сказати. Люда подумала, можливо, йтиметься про заручини. Віта вже давно чекає пропозиції від Кості, з яким зустрічається п’ятий рік.

— Ну, здивуй, подруго, чимось гарним, — ​усміхнулася, але Віта спохмурніла:
— Розумієш… тут така справа… Я не хотіла тобі казати, але й мовчати не можу. Твій Олексій… Словом, я кілька разів бачила його з якоюсь дівчиною. Обнімалися, цілувалися. Класика подружньої зради.

— Може, це його колега?

— Людо, колег так не цілують…

То ось чому чоловік почав пізніше повертатися додому… Дороги за слізьми не бачила. Сутеніло. Пройшлася набережною. Звернула на сусідню вулицю. Там ремонт робили. Спіткнулася. Впала. Пронизав сильний біль. Ледве до будинку дійшла. Зоя викликала «швидку» . Олексія ще не було.
Це був жахливий вечір. Лікарі не змогли врятувати ненародженого малюка…
Олексій вранці прийшов провідати. Виправдовувався, що затримався на роботі. Люда беземоційно мовила:

— Коли повернуся додому, щоб тебе там не було.

 A він… Закінчиться війна, повернеться — ​тоді все скаже…

— І ти так спокійно про це говориш? — ​Він не знав, скільки заспокійливого їй вкололи. — ​Думаєш, з твоєю матір’ю легко жити? Вислуховувати її дебільні тиради? І, до речі, вона до пляшки прикладається…

 — А твій забрався з манатками, — ​мовила Зоя, коли донька повернулася з лікарні.

Люда картала себе, що наговорила дурниць чоловікові. Чекала, що повернеться. Готова була простити. Хотіла дитину. Вдруге буде обачна. Але Олексій вирішив розлучитися… Зоя влаштовувала вдома посиденьки за чаркою. Доньці це обридло. Запропонувала розміняти квартиру.

— А гроші на доплату в тебе є? — ​запитала мати.

— Дідусь із бабусею допоможуть.

— Я не проти. Нарешті буду жити як хочу.

…В будинку, де купила квартиру, Людa ні з ким не спілкувалася. Тільки із сусідським песиком породи бігль зав’язалися дружні стосунки. Його звали Лорд. Він був приязний і симпатичний. Коли бачив Люду, радісно виляв хвостом.
Господар бігля — ​кремезний молодий чолов’яга. Жив із дружиною та семирічною донькою. Його звали Денисом. Її — ​Настею. Пліткували, що вони були розлучені, але поки що жили разом. Жінка готувала документи на виїзд за кордон до своєї матері. Чоловік спершу не давав згоди вивезти доньку. Та врешті погодився.
Денис завіз Настю з донькою в аеропорт. З ним залишився Лорд. Собака сумував за жіночим товариством, тому дозволяв Люді себе погладити. І норовив лизнути її руку. Люда з Денисом інколи перекидались кількома словами — ​переважно про погоду, неприбраний сніг на тротуарі…

…Почалася війна. Якось Денис зупинив на вулиці Люду:

— Мене на фронт забирають, а Лорда нема куди подіти. Хотів би вас попросити приглянути за ним. Якщо можете, звісно.
Лорд, немов розуміючи, про що каже господар, дивився на Люду. В його очах були безвихідь і надія водночас.

Читайте також: «Його – до Раю. Він із самим сатаною боровся»: історія на вечір.

— Будеш чемний? — ​запитала Люда в песика. Вильнув хвостом.
Невдовзі Люда з Лордом провели Дениса на фронт. Він телефонував. Запитував, як у неї справи, про Лорда. Обіцяв обов’язково повернутися. Поклавши слухавку, Люда казала:

— Я чекаю… Ми чекаємо.

…У суботу в двері Людиної квартири подзвонили. Пішла відчиняти. Лорд побіг за нею. На порозі у військовій формі стояв Денис із величезним букетом соняхів.

— У мене відпустка. Не знав, які квіти ви любите…

— Заходьте, Денисе. Треба вазу знайти. Соняхів так багато. А в нас тут дощі й дощі. А ви соняхи… сонечка принесли…

Вдень Денис зустрічався зі своїми батьками, родиною, друзями, а ввечері разом із Людою вигулював Лорда. Потім разом вечеряли. Денис ішов додому, а вона чекала завтрашнього дня, коли вони знову візьмуть Лорда й підуть у парк.

Крадькома кидатимуть погляди одне на одного. Він наче випадково торкатиметься її руки. Пригостить морозивом. Їй хочеться взяти Дениса під руку. Денисові — ​сказати, що вона йому подобається. Але обоє мовчать. Вона — ​тому що соромиться. А він… Закінчиться війна, повернеться — ​тоді все скаже…
Серпневе сонце, схоже на стиглий соняшник, поволі котилося на спочинок. Це був сумний вечір. Уранці Денис вирушить на війну. Люді залишиться Лорд і щемливе чекання…

Ольга ЧОРНА