Чому дружини воїнів говорять: «Нас ніхто не зрозуміє»?

…як війна витравила в пам’яті нові знання з вітчизняної географії…

У мирному житті важливо було знати столиці всіх європейських країн, міста зі світовими пам’ятками, ну й непогано було розбиратися, чим особливі обласні центри України.

…Тепер і зусиль не треба докладати, аби якось спеціально запам’ятовувати Бучу, Ірпінь, Вовчанськ, Куп’янськ… Осередки нашої радості у момент визволення від клятої нечисті й нашої трагедії після того, як вкотре пересвідчилися, що російські чорти, які влізли до нас, масово «заточені» на геноцид.

З іншого боку, у списку населених пунктів, які я ретельно відстежую в новинах, з’явилися міста й села, звідки родом наші українці, які оселилися на Волині й стали героями публікацій газети. Це поки що окупована Гола Пристань на Херсонщині, корінна жителька якої пані Тетяна мусила евакуйовуватися на Захід України; Волноваха, у якій не стоїть — ​лежить розбомблений і вигорілий дім відомого спортсмена Євгена Нескреби, а він, зціпивши зуби, починає усе спочатку в Луцьку; той же Чернігів, у який збирається повернутися Світлана Грищенко з донечкою, які наразі мешкають на Ковельщині; Ворзель, куди героїня іншої публікації Наталя не може повернутися через те, що окупанти розбомбили її місце роботи, гіпермаркет… Ці міста й містечка із запахом рідного дому або зі спогадом про той запах у наших людей «з тих країв» — ​то і про географію взаємин, яка дасть дуже добрі паростки, хай-но переможемо. Це моя Україна.

…що «темна сила» невтомно старається зіштовхнути українців лобами

Спостерігаю це, зокрема, на прикладі різних спільнот у соціальній мережі «Фейсбук». Ще у квітні, як їздила з дітьми до друзів за кордон, стала учасником групи «Українці в Німеччині», тож досі іноді переглядаю, чим вони живуть. Впало в око, що вряди-годи у ній з’являються абсолютно божевільні дописи, які при здоровому глузді ніхто не опублікує. Наприклад, начебто якась українка цікавиться, чи може вона відсудити в німецької сім’ї, яка прихистила її з дітьми, компенсацію за те, що вона зламала ногу на сходах їхнього будинку. Або якась пані запитує, як би їй забрати до себе з України чоловіка, бо їй дуже сумно. Звісно, люди у коментарях «кидаються» одне на одного, як голодні вовки. Щось подібне трапляється і в українських фейсбук-групах: гризуться за політиків, за те, хто більше поважає ЗСУ, клюючи на відверто провокаційні думки невідомо-кого, набираючись взаємної злоби й витрачаючи нерви на дурне. Краще б ішли плести кікімори та пекти пиріжки для ЗСУ.

…чому треба вчитися бережності з людьми, чиї сини, чоловіки й батьки воюють

«Нас ніхто ніколи не зрозуміє», — ​казала мені Оксана Мороз, яка чекає з війни чоловіка Валентина. А поруч схвально кивала головою донька бійця Романа Приступи Катерина Сметюх. Обоє живуть у селі Волошки Ковельського району. В обох — ​однаково зболений погляд і збільшені від переживань серця. Дають зрозуміти: з-поміж інших людей вони почуваються інакшими, бо хто з них може знати, як це — ​душити непрохану вічну тривогу й час від часу зганяти її з думок і серця у якийсь один куток, а потім починати все спочатку.

Що вони навчилися робити за цей час для себе? Ще більше працювати. Кажуть, діє. А Оксана Мороз ділиться ще одним рецептом: «Легшає, коли помагаєш іншим». Вона регулярно передає продукти сім’ї із Чернігова, яка залишилася без житла й евакуювалася на Волинь.

З-поміж інших людей вони почуваються інакшими, бо хто з них може знати, як це — ​душити непрохану вічну тривогу й час від часу зганяти її з думок і серця у якийсь один куток, а потім починати все спочатку.

Ці дві жінки (як і інші мами, дружини й дочки) кришталево вразливі, але й однаково сильні. Їх легко вражає несправедливість і хай одне криве слово. Так є з кожним, у кого не на місці душа. Чи дуже багато треба, щоб запитати: «Чим я можу вам допомогти, як підтримати?» Навряд. Думаю, це ще один своєрідний фронт: берегти й шанувати тих, хто чекає воїна ЗСУ, чекати разом з ними, обіймати, вболівати.

Читайте також: Ситуація на фронті станом на ранок 25 вересня - інформація Генштабу.