Загинув Василь Пелиш, якому у 2014-му окупанти відрубали руку за тату «Слава Україні!»

Василь Пелиш отримав важке поранення під час обстрілу біля Костянтинівки у Донецькій області. Він саме перевозив необхідні для воїнів речі із другої лінії фронту на першу. Лікарі у Дніпрі намагались врятувати Василя, але не змогли. Поховали 27-річного Героя у його рідному Старому Самборі на Львівщині.

«Повсякчас жив Україною», — ​так про нього кажуть його побратими.

«Це була людина життя! Усе любив, від усього «балдів». Брався за будь-яку роботу. Допомагав усім. Повсякчас жив Україною», — ​так про Василя Пелиха кажуть його побратими.

Хотів підірвати себе гранатою, щоб не потрапити до росіян

Коли почався Майдан, Василь Пелиш був студентом Аграрного університету. Одразу помчав із друзями до Києва, записався до 31-ї сотні Майдану, тримав периметр у найважчі часи. А після перемоги Революції гідності у складі добровольчого батальйону «Айдар» пішов захищати Україну. Воював на Луганщині. 
26 серпня 2014 року під час боїв за Новосвітлівку Василь потрапив у засідку, коли відвозив пораненого товариша до лікарі. Його машину обстріляли з гранатометів, працював по українцях і ворожий танк. Коли поранений у живіт

Василь отямився, то побачив, що з усіх, хто був в салоні, живим залишився тільки він. Першою думкою було підірвати себе гранатою, щоб не потрапити до рук ворогів. Але знайшов у собі сили відповзти від машини. Вирішив пробиратись до своїх. Зрадів, коли дошкутильгав до найближчої позиції, але… вона виявилась російською.

 Хлопця довго били прикладами, але найгірше сталось, коли здерли одяг і побачили на руках тату із написом «Слава Україні!» та тризубом. Наколки йому зробили місяць перед тим художники з Майдану. Один із терористів витягнув із танка сокиру і, рубонувши айдарівця у плече, відтяв йому руку, де був напис «Слава Україні!». За деякими даними, катом був найманець із Сербії…

Василь провів у полоні ще місяць, а потім його обміняли на родича когось із ватажків терористів.

«Єдине, що просив, – зав’язати шнурівки на кросівках»

Після тривалого лікування у Львівському госпіталі (мав і інші поранення), іноземні фахівці виготовили Василеві біонічний протез. Дуже розчулився, коли побачив на ньому тризуб. Проте без штучної руки, зізнавався, почував себе краще.

Злився, коли йому пропонували допомогу. Не хотів, щоб його сприймали як інваліда.

Повернувшись додому, Василь закінчив університет, влаштувався працювати обліковцем у Старосамбірській раді. Також допомагав матері вирощувати декоративні рослини. Його було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Але найголовнішим вважав для себе волонтерство. Допомагав побратимам як міг. Вважав своїм обов’язком провести загиблих воїнів в останню дорогу, для цього їздив по багатьох місцях України. «Усі ці роки своєю присутністю Василь нагадував, що у нас триває війна. Він без слів промовляв, що маємо робити все можливе для того, аби цю війну завершити», – згадує його подруга Марія.

«Це була людина високих принципів. Людина з великої літери, яка відповідала за свої слова і вчинки. Василь мав кілька бойових нагород, але не чіпляв їх на форму, не хвалився ними. Не просив ні від кого жодної помочі.

Злився, коли йому пропонували допомогу. Не хотів, щоб його сприймали як інваліда. Єдине, що просив мене, – зав’язати шнурки на кросівках», – згадує побратим Василя Олег Облочинський.

«Він так вірив у нашу Перемогу…»

Після повномасштабного вторгнення Герой взявся за волонтерство із подвоєною силою. «Василько дуже хотів допомагати побратимам, – каже його мама Тетяна Вічиста-Пелиш. – Він усе лівою рукою робив: писав, кермував, завантажував-розвантажував. Дружина пішла разом з ним служити, щоб йому допомагати».

За словами матері, після вторгнення росіян на Київщину її син, попри небезпеку, поїхав під столицю, яку в той час атакували орки, і вивіз звідти дружину та дітей свого побратима Олега, який в той час уже був на фронті. «Казав мені: «Мамо, треба їхати по дітей – там стріляють…». Ніколи не повірю, що мого Василька більше нема. Він так багато мені хотів допомогти. У нього стільки планів було. Він так вірив у нашу Перемогу…» – плаче мати загиблого захисника.

«Василь був перший, на кому жорстокі російські кати показали себе. Бучу й Ізюм на собі відчув ще в 2014 році. Коли почалася повномасштабна війна, його стан здоров’я не став на заваді, хотів і свою лепту внести для перемоги, робив усе можливе, щоб захистити Україну, – каже подруга загиблого Марія. – Його жертовний подвиг має стати поштовхом для ще активніших дій для наближення Перемоги».

Вічна слава Герою!

Читайте також:«На Ковельщині в останню дорогу провели полеглого Захисника України (Фото, відео)».