«Оля з Віталіком та дітьми на початку березня переїхали до нас: вирішили, що краще триматись разом…»
На його очах загинуло 7 членів сім’ї
Михайло Яцентюк сам не знає, як йому вдалося вижити. У момент, коли російська ракета влучила в Ізюмі в багатоповерхівку за адресою Першотравнева, 2, він перебував у підвалі цього будинку разом зі своєю родиною: 64–річною дружиною Наталією, 38–літньою донькою Ольгою, 37–річним зятем Віталієм, 14–літнім та 9–річним онуками Дімою та Олексієм, 3–річною онукою Аріною та 96–літньою бабусею Зінаїдою Василівною. Вижив лише Михайло. Уся сім’я загинула в нього на очах
«Дружина сказала: «Міша, я йду з тобою», але вийти не встигла — стався вибух»
— Ми всі були у підвалі, — розповів газеті «ФАКТИ» Михайло. — Вранці 9 березня ми з дружиною готували кашу. Усією сім’єю разом поснідали, після чого моя трирічна внучка Аріна попросила: «Дідусю, дай, будь ласка, чаю». Я взяв термос і вийшов на сходовий майданчик. Дружина сказала: «Міша, я йду з тобою», але вийти не встигла — стався вибух.
Сусіда Колю Рибалка ми знайшли в обіймах із його дружиною Оленою. Вони дуже любили один одного, розписалися незадовго до війни. Так і загинули разом, обійнявшись…
Мене відкинуло вибуховою хвилею, і не знаю, скільки часу я був непритомним — можливо, близько пів години. Коли прийшов до тями, побачив, що до пояса застряг у металевих сходах, які сам колись зварював. Мої ноги придавило бетонними блоками. Одну я якимось чином одразу зміг витягнути, а друга була придавлена, здавалося, намертво. Мене врятувала книга, яка застрягла між ногою та бетонною плитою. І те, що з бойлера на одному з верхніх поверхів почала текти вода. Книжка швидко розмокла, я зміг її витягнути, після чого витяг і свою ногу. Потім ще довго намагався пролізти через бетонний блок і таки зміг це зробити.
Коли побачив, що трапилося з підвалом, де була моя сім’я, одразу все зрозумів. Уже не залишалося жодної надії — там все було завалено бетонними плитами. Я кілька разів покликав дружину: «Наташа!» У відповідь жодного звуку. Не міг повірити, що це справді сталося. Що вони загинули. Що ні дружини, ні дітей, ні онуків — нікого… Здавалося, що це не може бути правдою, що це якийсь страшний сон. Я кликав на допомогу. На мій крик прийшла одна людина, але, коли зверху знову почали падати плити, він швидко пішов. Я вибрався надвір. У двох спортивних штанах, у двох кофтах та босоніж. На вулиці мінус 10… Наступні три дні провів у сусіда на дачі. Через те, що там було холодно й доводилося спати практично на вулиці, застудив нирки. Але все це вже було не важливо.
«Для доньки, зятя і внуків зробили одну велику труну…»
Коли наприкінці місяця, 30 березня, на Першотравневій нарешті почали розбирати завали, Михайло був там. Днював і ночував біля зруйнованого будинку, сподіваючись виявити свою родину.
– 12 квітня знайшли дружину, доньку, зятя та бабусю, — каже Михайло. — А 13–го вранці дістали онуків. Спочатку Дімку, потім Альошу та Аріну. Їх було важко впізнати, але я впізнав… Хлопці з похоронного бюро переносили їхні тіла на інший берег Сіверського Дінця: я хотів поховати їх на цвинтарі біля старшої доньки, яка померла від раку 2014 року. Дружину та бабусю поховав окремо. А Олю з Віталіком та дітьми у спільній могилі. Ми зробили для них одну велику труну…
Оля з Віталіком та дітьми жили не на Першотравневій, у них була квартира в іншому місці. Але на початку березня діти приїхали до нас. Вирішили, що краще триматись разом. Ми забрали до себе й 96–річну бабусю — рідну тітку моєї дружини. Зінаїда Василівна була абсолютно при здоровому глузді, могла ходити, сама спускалася до підвалу. Вона пам’ятала Другу світову і була шокована тим, що тепер вбивають нас росіяни. За кілька днів до того, як усе це сталося, приїжджав мій син Сашко. Він їхав до Черкас і хотів вивезти бодай Олю з дітьми. Оля спочатку погодилася, але вранці передумала. Сашко поїхав, і зараз він єдиний із нашої родини, хто залишився живим.
… Ми точно знаємо, що під завалами опинилися 52 особи, — продовжує Михайло. — Але сімох із них ми так і не знайшли. Багатьох із тих, кого знаходили, неможливо було впізнати. Ми розпізнавали людей за номерами телефонів — якщо знаходили поряд телефон, переставляли сім–карту, дзвонили сусідам, визначався номер — і дізнавалися, що це за людина. Одну жінку я впізнав за знайденими у неї ключами — знайшов двері, до яких вони підходять, і зрозумів, що це наша сусідка Людмила… Миколу Федорченка впізнали за паспортом, який у нього знайшли. Сусіда Колю Рибалка ми знайшли в обіймах із його дружиною Оленою. Вони дуже любили один одного, розписалися незадовго до війни. Так і загинули разом, обійнявшись… Найстрашніше було впізнавати дітей… Моїх онуків та онуку. Аріні було три. Альоші 30 березня, на день Олексія, мало виповнитись десять. А Дімка недожив до 15–річчя дев’ять днів… Я досі не знаю, чому й навіщо залишився на цьому світі. І як тепер жити далі…
Катерина КОПАНЄВА.
Читайте також на volyn.com.ua: «Петраков сказав: «Вони знову хочуть, щоб я пішов», – і плюнув на пресконференції (Відео)».
