Страшний сон ковельчанки закінчився: жінка дочекалася коханого з рашистської неволі

Чоловік Світлани Дмитрик, яка родом із Ковельського району, у день трагедії в Оленівці був у тому пекельному бараці, в якому рашисти знищили наших захисників. Про це на своїй фейсбук–сторінці розповіла журналістка Софія Калюжна, яка взяла інтерв’ю у пані Світлани для польської газети «Кур’єр Люблінський».

— Я вірю, що всі хлопці повернуться додому живими, — висловила тоді впевненість Світлана Дмитрик.

Понад місяць тому про свої переживання Світлана Дмитрик говорила так: «Це якийсь страшний сон! Я знала, що мій чоловік у полоні, але він живий. Чекала і вірила, що зовсім скоро його обміняють і він повернеться додому. Те, що сталося в Оленівці, в колонії для українських полонених, виходить за рамки здорового глузду (у ніч на 29 липня був зруйнований один із бараків, загинуло щонайменше 50 українських військовополонених. — Ред.). Після вибуху і пожежі в інтернеті з’явилися списки вбитих і поранених. Свого чоловіка знайшла в числі поранених. Потім ці списки зникли. Офіційної інформації від російської сторони немає. Від української — також. Через «сарафанне радіо» мені повідомили, що мій Арсен перебуває в лікарні у Донецьку. Поранення не важке. Я не можу назвати прізвища цих людей, але я їм вірю і чекаю на офіційну інформацію», — розповідала дружина бранця.

Світлана родом із Ковельського району. Арсен — з Тернопільської області. Познайомилися вони на весіллі в Тернополі у 2014 році. Тоді він сказав, що хоче піти в «Азов». У батальйоні — з перших днів створення. Арсен Дмитрик, майор, командир мінометної батареї, позивний Лемко, разом із побратимами мужньо захищав Маріуполь на «Азовсталі». З 2019 року разом із ним несла службу дружина.

«Ми ще не були одружені, коли Арсен запропонував переїхати у Маріуполь. Я довго не вагалася, адже була впевнена у ньому. Працювала перукарем, він служив у війську. Через рік освідчився мені, і ми одружилися. 21 лютого він забрав мене з роботи і сказав, що я повинна їхати додому. Я, звичайно, була категорично проти. Говорила, що самого його не залишу в Маріуполі. Запевнив, що це лише на два тижні (поки все втихомириться, бо лунали погрози з боку росії), а потім повернусь. Я так розумію, що вони теж не сподівалися, що буде повномасштабна війна.

24 лютого зателефонувала подружка і повідомила, що почалася війна. У мене мурашки по тілу і якийсь ступор. Потім написала чоловікові, як він. Арсен відповів, як в принципі і завжди, що «все добре», «все файно», «все прекрасно», «працюємо». Я відчувала його настрої. Вже перед виходом з «Азовсталі» приходили зовсім інші повідомлення: «нормально», «хреново». Такі слова вже писав. Вони були у складній ситуації, на їхніх очах гинули побратими.

Крім того, його молодший рідний брат теж служив в «Азові». З 15 березня пропав, значився безвісти зниклим. Арсен дуже переживав за брата, шукав його. Потім російська сторона підтвердила, що він у полоні, але від нього не було жодного повідомлення, дзвінка чи якоїсь звістки.

Перед виходом було кілька позитивних повідомлень. Ми говорили про майбутніх дітей. Він скидав фото з бородою. Казав, що не стрижеться, бо хоче, щоб я його підстригла, хоча потім на відео я бачила його з іншою зачіскою. Вони один одного стригли. У день виходу, 20 травня, сказав, що його довго не буде на зв’язку: мовляв, про нього будуть повідомляти інші люди. У мене почалася паніка, бо він мені не казав про ту так звану «евакуацію». Тоді я запитала, чи мені хвилюватися. Він сказав, що «все добре, є більше шансів на життя». Останнє його повідомлення таке: «Кохаю тебе! До зустрічі!». І все.

Чекаю його вдома, підтримую його батьків, як можу, вони дуже переживають за синів. Я вірю, що всі хлопці повернуться додому живими», — висловила тоді впевненість Світлана Дмитрик.

Надія ковельчанки не була даремною. Як і тих матерів, дружин 215 військовополонених, котрі нарешті звільнені. Сподіваємось, що скоро вийдуть на волю й інші наші героїчні бранці кремля.

Софія КАЛЮЖНА

Читайте також:«І запитав Євген у 6 дітей Євгенії:  «Ви віддасте свою маму за мене заміж?» (Фото)».