«Найбільша мрія — повернутися додому», — усміхається Олександр Бірук, який у мирний час працював в одному з відділень «ВІЛІЇ» у селищі Луків Ковельського району.
«Вночі в окопах усі говорять українською…» (Фоторепортаж)
А з передової дружинам поганих новин не повідомляють
Передмова
«Тут вночі небо палає від блискавиць війни. Божі, виявляється, не такі страшні…». Кілька хвилин тому надіслав таке повідомлення на Волинь. Уже темно, повертаємось, доставивши цінні передачі земляку-солдату на Харківщині. Поспішаємо, бо скоро комендантська година. Але поспішати не виходить, бо те, чим їдемо, дорогою назвати важко. Ями-канави-баюри-вибоїни-забоїни… Далі синонімічний ряд закінчується, а його продовжують слова з перцем, бо час від часу зникає інтернет і навігація…
Єдине, що тішить, – зоряне-зоряне небо. Таке, здається, бачив ще в дитинстві у селі, коли пізно верталися на підводі додому. Раптом ідилію спогадів розрізають блискавки. Одна за одною. Хмар на небі немає. Ракети!!!
– Напевне, це москалі знову луплять по Харкову… — звертаюсь до Тараса Бортника, керівника департаменту транспорту та логістики ТМ «ВІЛІЯ», який веде наш мікроавтобус. Хоч, бачимо, блискавки-ракети і праворуч від нас, і ліворуч… «Стрьомно» якось.
Раптом і в нашому бусі з’являється «блискавка» — це запалюється на моніторі телефону «сердечко».
– Дружина переживає, я ж уперше поїхав у фронтову зону, – каже Тарас Михайлович.
Оці спалахи – від ракет, блискавиць і людей — нехай і стануть основою нинішнього репортажу із фронтової зони.
«Де зберігаю осколок? А в серванті!»
…Наслухавшись крутезних українських пісень на радіо «Байрактар», волонтер Сергій Мацай вмикає новини. Саме цитують патріарха рпц кіріла, який говорить, що молоді росіяни здійснюють подвиг, «вбиваючи українців». Григорович не стримується:
– От сволота… А ви знаєте, проти мене порушено кримінальну справу після того, як ми відвойовували-встановлювали українську церкву у нашому рідному Несвічі. Скільки ще тих попів на Волині чекають приходу путіна, адже їхні храми ростуть, як гриби після дощу…
…Після релігійної теми із захопленням розповідаю Сергієві про найпотужніші «ручки-олівці» в житті, що доводилось бачити – як наші земляки скручують заряди до «градів». Він уважно слухав, чомусь усміхався, а потім сказав:
– А я у 2015-му воював проти москалів на «Урагані». Ця штука палить ракетами… Відстрілявся – і маєш три хвилини, щоб залишити цей периметр.
А одного разу дозволу залишати периметр чомусь не дали. І їх «накрили» росіяни…
А одного разу дозволу залишати периметр чомусь не дали. І їх «накрили» росіяни…
– Були вбиті, командира сильно контузило, а я не відчував, як кров залила всю ногу… Потім дістали чималий осколок.
– Де зберігаєте?
– Де зберігаю осколок? – перепитує. – А в серванті! – усміхається.
– Як сказали дружині про поранення?
– Дружинам поганих новин не повідомляють!
«А ми вже не гноми…»
Чесно, не сподівався на Харківщині побачити старих знайомих, які «складали» «гради» на Донеччині. А тут така зустріч! І слова від Саші Маневицького:
– А ми вже не «гноми»! Тут живемо не в землянках, а маємо більш-менш нормальне помешкання. Тепер і зима нам не страшна!
Кажу, що гарно виглядає пан Олександр. А він пояснює причину: був тиждень у відпустці.
– Яке то щастя солдатові – приїхати додому! – не приховує емоцій. – Але ці дні так швидко минули, аж не зоглядівся, а вже треба на службу. Тільки сюди доїжджаю – і тут на моїх очах буквально летять ракети в Харківську ТЕЦ! Але потім раділи, як кацапи звідси почали драпати. Скільки вони нам трофейної зброї лишили!
… – А ми свого і своїх не лишаємо, – чую знайомий голос з-за спини. Це до нас підходить вояк Дід із котом Сєнєю на плечах.
– Бачите, Сєня перебрався із Донеччини на Харківщину. Правда, ніяк не можемо поділити, в кого він буде, коли закінчиться війна. Але якось розберемося під могорич, – усміхається.
«Друга Сєню ми не залишимо!» Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
Читайте також на volyn.com.ua: «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)».
«Как правило, после фосфора не остается ничего живого…»
– Ой, ледь не вилетіло з голови – маю ж для вас презент… – Вася-Борода дістав зі свого бойового «віліївського» пікапа щоденник окупанта і промовив: – Он почитайте, «как ему было жалко наших детишек…»
Це особливий спалах із поїздки – той щоденник. «Вчера тот населенный пункт наши обстреляли фосфором и потом всю ночь накрывали минами 155 мм. Надеюсь, там не осталось живой силы, а то придется сидеть в окопе да выкуривать нациков. Но, как правило, после фосфора не остается ничего живого…». Слова «как правило, после фосфора не остается ничего живого…» й досі вистукують молотком у голові.
Адже щоднини, щохвилини Вася-Борода, який воює із першого дня повномасштабної війни, ризикує опинитися під «фосфором». Тому наважуюсь поставити таке запитання:
– Васю, Верховна Рада проголосувала за те, що військовослужбовці з трьома і більше дітьми до 18 років можуть залишити службу. У тебе – аж четверо нащадків…
– Ну це ж діло кожного особисте. Якщо хтось хоче звільнитись, то звільниться і без цього закону, кому треба заплатить, як кажуть – «порішає», а зараз це зробити буде ще простіше. Це моя думка… Я таких засуджувати не буду, оскільки, як практика показує – на третій день, а то й раніше, забувають про загиблого, а про їхні сім’ї, то і ще швидше забувають. Згадають там на якесь свято соціальним подарунком у пакеті… Але я знаю одне: сам маю захистити своїх дітей від цієї путінської нечисті.
«УАЗик з Волині вже не один раз наше життя виривав із лап смерті»
– Бачили відео, як ми з Ухманом (Михайло Ухман – військовий журналіст. — Ред.) проривалися у Піски під обстрілами? Вас теж провезу. Є у мене тут маршрут, я вже його «Золотоє кольцо» називаю. Крутіших атракціонів на планеті, напевне, немає… – Олексій-Пельмень обнімає мене при зустрічі.
Уже втретє зустрічаємось, постійно переписуємось, тож про мене знають і його друзі.
– Цей УАЗик, подарований «ВІЛІЄЮ», вже не один раз наше життя виривав із лап смерті, — підходить до нас побратим херсонця Пельменя полтавець Парус.
…Через кілька днів пишу Олексію, що на Волині в санаторії «Лісова пісня», за якихось 5 кілометрів від білорусі, хтось вивів фарбою на стінах: «путин, спаси нас!»
Оцей дядько із сивими вусами — Володимир Яковчук — тільки покладе руку на мотор тепловоза — і одразу визначить, як той працює. Шаман-машиніст!
Пельмень відписує: «Якщо справді захочуть знайти, то знайдуть. Мої колеги-розвідники точно вирахували б… А яка ця «Лісова пісня»?
І я не знаю, як описати солдату-херсонцю, який уже 8 років на війні, красу поліської природи. Пишу: «Така, як співається у пісні «Волинь моя», яку ви дуже любите».
Волонтер із Тернополя Іван Зазуляк: «Цей «віліївський» пікап допоможе громити москалів!» Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
«Наші воїни на звільнених територіях діляться усім із населенням»
У Краматорську кілька разів чули доволі потужне бух-бух. Увімкнулася сирена (вона тут майже весь час гуде), почали літати швидкі.
– Це ракетами вдарили по приватному сектору Краматорська, – читає стрічку новин підприємець Віктор Горбач.
Перед тим ми говорили про роль волонтерів і чи треба, скажімо, везти з Волині на Схід мінералку або туалетний папір?
– Все треба, все важливо: від пари шкарпеток до тушонки чи буханця хліба. Уявіть, якщо на Краматорськ, у якому до нинішньої війни жило понад 150 тисяч населення, працює всього кілька магазинів і аптек. А наші воїни, коли звільняють територію, діляться усім із людьми… – говорить Віктор Петрович. – Я, наприклад, на другий день, коли рашисти відійшли від Києва, попав у Димер, Катюжанку, Іванків… Там була зірвана дамба, все підтоплене. То перше, що запитували, було вода, хліб, папір, цигарки та солодощі малечі, а тоді – вже їжа. Сьогодні, знаю, Дєд Волинь в Ізюмі роздає людям те ж саме із допомоги…
Віктор Горбач: «У фронтовій зоні все треба, все важливо: від пари шкарпеток до тушонки чи буханця хліба». Фото з архіву Віктора ГОРБАЧА.
«Я русский бы выучил только за то, что надо допрашивать пленных»
– Псевдо конкретного я не маю. На нас усіх кажуть «м’ясо», бо я з піхоти…
Андрій бере своєю простотою і водночас глибиною думок – а-ля Остап Вишня і Ернест Гемінгвей.
– Яка головна зброя піхоти? Лопата, а потім уже «калаш»… Хочеш жити — мусиш закопатися хоча б по яйця, – прямо каже. – Ми ж маємо протримати оборону, поки наші відступають, а з початку війни багато відступали… – закурює. – З березня по вересень — за ці сім місяців, можливо, максимум із місяць назбирається, що не було боїв… Хлопці вночі часто уві сні кричать… Добре, що я ніколи не бачу снів. Як лампочка: клац – вимкнулось світло – заснув, прокинувся – клац – увімкнулося…
Для мами він увесь час на зборах у Полтавській області. Говоримо про те, що зараз «лагідною українізацією» ми багато не здобудемо – отримали історичний шанс нарешті мати свою «мову і віру».
– Я русский бы выучил только за то, что надо допрашивать пленных, – і на це знаходить жарт Андрій. – Якщо серйозно, то вночі в окопах усі говорять українською, бо на кожне російське слово реагують автоматною чергою…
– Знаєте, – затим продовжує, – я так мрію повернутися у Сєвєродонецьк на вулицю Курчатова… Хочу подивитися в очі одному «насілєнію»… Людьми їх важко назвати, от «вата», «вата ватяна» — це точно про них. Як ми стояли, то щодня годувались у нас, казали «роднінькіє наші». А як захопили росіяни — одразу побігли до москальських телевізійників – і «роднінькими» стали вони, а ми вже «фашистами»…
Так хочеться, щоб мрія Андрія здійснилась.
А внизу – «Старлінк» від волинян. Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
Післямова
…Спалахи ріжуть-розрізають небо. Цього разу це справжня сильна затяжна гроза і зір взагалі не видно… Але разом із блиском від блискавок світліють і думки про людей із ТМ «ВІЛІЯ», яких відкрив під час цієї поїздки.
Ну де таке бачено, щоб «пані президентша компанії» Ірина Анатоліївна нарівні з усіма вантажила у буси (а їх було 6!) подарунки для воїнів! Хлопці, побачивши це, запрацювали, здається, з потроєною енергією.
Спалах! Це згадуються слова директора ТОВ «Волинь-Зерно-Продукт» Сергія Супрунюка, який в одному з інтерв’ю сказав, що буквально «любить всунути руки в землю», а тепер, дивлячись на незібрані поля і сотні гектарів землі з написами «Обережно, міни!», бідкався, скільки ж то років треба буде, щоб очистити родючий грунт південного сходу від воєнного начиння і збирати врожаї.
Знову блискавка! А у мене перед очима, як Володимир Мачулка — людина-завгосп корпорації, в якої у кожному бусі «все чітко, як у аптеці», передає солдатам зв’язані «синьо-жовті» стрічки-браслети і з такою гордістю-любов’ю каже: «А це від моїх доньок».
Спалах! Радію за комерційного директора «Вілія Трейд» Володимира Божка, якому вручають прапор «морські піхотинці». Такої честі – «за сприяння ЗСУ» – удостоїлися лише він і директор групи компаній ТМ «ВІЛІЯ» Євген Дудка.
А це вже перед очима руки в мазуті Ігора Ващука – на старшому механіку ремонту транспорту і в дорозі лежить відповідальність за всі машини – і його трепетні слова: «Уявляєте, заходимо з дворічною донею в магазин, а вона замість вітання каже: «Слава Україні!», хоч ми її цьому й не вчили».
Блискавка! Це керівник департаменту аграрного виробництва Ярослав Мазуренко увечері з такою любов’ю повідомляє, що «сьогодні у нас із дружиною 11-та річниця шлюбу». На ньому була вся відповідальність за кожну персональну передачу у фронтовій зоні. Під час одного з таких «пунктів призначення» він і розповів: «Оцей дядько із сивими вусами – Володимир Яковчук – тільки покладе руку на мотор тепловоза – і одразу визначить, як той працює. Шаман-машиніст!»
Ну і як не згадати слова головного отамана козаків-«віліївців» Євгена Дудки, сказані для групи воїнів-розвідників: «Ми сюди щоразу приїжджаємо, щоб набратися енергії, яку ви своїм героїзмом випромінюєте, на добрі справи у мирному житті…» А до воїнів, крім багатьох подарунків – від шин до пікапів і «старлінків», аграрії ще приїхали з особливої місією: привітати з днем народження розвідника Олега і вручити йому класний велосипед… для його сина. Буде подарунок від тата з війни. Ще й круто заспівали!
…Спалахи тривають. Здається, вони навіть зупинили війну на кілька годин, хоч це ми вже добру годину їдемо відносно мирною територією. На телефоні натискую графу «переслати» з текстом: «Тут вночі небо палає від блискавиць війни. Божі, виявляється, не такі страшні…».
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».
Читайте також на volyn.com.ua: «Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки)».
