«Кілька днів із чотирма дітьми йшли пішки до Запоріжжя із Маріуполя»
Щоб обманути рашистів, на кожному блокпосту мама казала, що вони йдуть у сусіднє село до родичів
Тетяна Комісарова — мама чотирьох дітей — шести, дев’яти, одинадцяти й тринадцяти років. Молодша — з інвалідністю. Жінка за фахом вчителька української мови. Раніше працювала в одній зі шкіл у Нікольському районі неподалік Маріуполя. Згодом стала доглядати за молодшою дитиною.
«Кожен день літали літаки та працювала артилерія, — розповіла Тетяна Комісарова журналісту «Еспресо» про ситуацію в місті після повномасштабного вторгнення. — Російські війська заходили й виходили. Поруч були зруйновані житлові будинки. Тому ми перебралися у підвал. Там трохи легше стало, коли вдалося провести світло від акумуляторів. А так — усі в пилюці були. Світла ми не бачили. Я своїм брала дуже багато книжок, щоб вони читали. Тому що малечі не дозволяли бігати, щоб не здіймати пил. Так ми жили понад місяць. У підвалі довелося відсвяткувати шестиріччя найменшої дитини».
16 квітня сім’я вирішила вибиратися з міста.
Ми йшли в бік Запоріжжя. А це 220 кілометрів. Чотири дні добиралися. Десь 140 кілометрів здолали пішки, а потім нас підвезли. Речі везли на тачці. Так і дісталися міста.
«У росіян була ідея не лише військових вбивати, а повністю зруйнувати місто, — переконана пані Тетяна. — Тому ми вирішили не чекати, а йти. На автобуси було важко потрапити, бо росіяни обманювали людей. Нам казали, ось там автобус стоїть, в бік Запоріжжя вивозить. А насправді біля них російські солдати стояли. Не вірила я, що на підконтрольну Україні територію повезуть. А так воно й було, і багато людей у результаті опинилися в окупованому Донецьку чи у росії. Тож іншого виходу не було — лише йти пішки. Виїхати не в росію було нереально. Ми йшли в бік Запоріжжя. А це 220 кілометрів. Чотири дні добиралися. Десь 140 кілометрів здолали пішки, а потім нас підвезли. Речі везли на тачці. Так і дісталися міста».
Тетяна Комісарова не знала, чи випустять їх із міста і чи дійдуть до Запоріжжя. На момент виходу тут російська пропаганда працювала сповна: повсюди були російські прапори, а «единая россия» роздавала гуманітарні пайки. Сім’ї вдалося вийти хитрістю. Вони не казали, що йдуть до Запоріжжя. На кожному блокпосту говорили, що вирушають до родичів у сусіднє село.
«Я знала лише територію Нікольського району, а далі у всіх питали, — пригадує Тетяна. — Люди виходили, бачили нас, цікавилися, звідки ми. Цікавилися, як там у Маріуполі і що там, бо у всіх були родичі. До Львова дісталися 23 квітня, а в сина за кілька днів був день народження».
Зараз сім’я облаштовується у найбільшому місті заходу України. Чоловік знайшов роботу, діти у садочку та школі. А жінка вирішила втілити свою мрію і стати кравчинею. «У мене були ідеї створювати одяг, який буде поєднувати в’язання і шиття, — ділиться думками пані Тетяна. — В’язати я вмію, а шити треба вчитися. Тому зараз набираюся кравецьких умінь, щоб втілювати те, що в мене виникає в голові. Я дуже давно хочу пошити одне пальто. Розумію, що це все мої фантазії, для цього потрібно знати, як його робити, як його шити, яка тканина. Але я навчуся та обов’язково це зроблю».
Василина СМЕТАНА
Читайте також: Окупанти атакували Запоріжжя дронами-камікадзе.
