«Дядя, дай «ботінкі»: відомий політолог і поет розповів про 35 днів в окупації

«25 лютого побачив під воротами величезну колону техніки, — ​поділився спогадами  пан Цибулько із «Газетою по-українськи». — ​Їхати не було куди. Кілька днів іще можна було послати якусь есемеску. Скинув фото й відео подій друзям. Далі зв’язок зник. 25 лютого росіяни все оточили. Можна було пробувати виїхати в білорусь, але це не мій маршрут. Мав варіант прибитися до евакуаційного коридору, але гарантій, що виживеш, не було. Тим паче я медійна персона і мене легко вирахувати. 

Світла й води не було, топити грубку й камін не дозволяли. Дим — ​сигнал для наших, що ми ще тут. Можна було щось розігріти на газовому пальнику. Були якийсь шматок хліба й консерви. Вважав, що надійніше лишатися на місці. Знав: якщо вийду з дому, можу не вернутися. Інтуїція не підвела. Після визволення на повороті з Блиставиці до Луб’янки побачив із десяток розстріляних машин.

Коли окупанти заговорили зі мною, зрозумів: це совєтський союз.

Мій будинок був у зоні бойових розрахунків ворога. Метрів за 150, над дорогою, була траншея, капоніри й багато орків. Під нашими будинками вони качали собі воду. Ми були для них живим щитом.

Що було найскладніше? Найважча лотерейність війни: не знаєш, витягнеш щасливий квиток чи ні. Коли окупанти заговорили зі мною, зрозумів: це совєтський союз. Одяг, поведінка, їхня зачучверілість волали про це. Перше, що почув від окупанта, було: «Дядя, дай ботінкі». Я подивився на його зачухані чуні й усе зрозумів. Сказав: у мене великий розмір, тобі не підійде. Вони накинулися на безлюдні будинки. Гребли все. Свою взувачку поскидали. Лазили в різнокольорових спортивних кросівках по снігу. Коли почали красти труси, шкарпетки й якесь вбрання і переодягатися, не миючись, — ​зрозумів: ніщо не виправить дикунства росіян.

Уціліти мені допомогло відчуття, що це ненадовго. Нас лишилося троє в селі, й ми ходили одне одного перевіряти, чи живі-здорові. Ще мусили розмовляти з окупантами. Вони запитували переважно про те, як ми тут жили. Коли я казав, що в нас середня зарплата — ​550 доларів, їхні обличчя квадратнішали. Окупант плакався мені, що воював у Сирії й отримує 230 доларів пенсії. 

Читайте також: «Кричала всю ніч, як божевільна, поки росіяни катували внука і зятя»: запоріжчанка у Луцьку розповіла про окупацію рідного села.

Чеченців, які зайшли 25 лютого на вокзальну площу, наші перебили, як курчат. І решта росіян знала про це. Це їх деморалізувало. Рівень психозу зашкалював. Орки лазили по хатах з міношукачами й шукали зброю. Боялися. Найгірше, що переляк робив їх неконтрольованими. Я з ними розмовляю, відходжу на п’ять кроків, а рашист забув про мене й тикає автоматом. Палець на гачку. Питаю: «Нащо це робиш? Ми щойно розмовляли». Відповідає: «А хто вас тут знає! У Гостомелі в такого діда, як ви, попросили води. Він вийшов із коктейлем Молотова, кинув у БМП і втік».

Запорука безпеки в окупації — ​не дражнити рашиста. Вони були виснажені й «на ізмєнє», як каже молодь. Рівень деморалізації — ​шалений. Лазили з червоними виряченими очима, коли наші регулярно били по них о першій ночі. Питали: «Как это ваши так точно стреляют?». Шукали в мене в хаті GPS-датчики. Думали, що навідник. Розкурочили всі машини.

…29 березня стояла неймовірна тиша. Було враження: рашисти втекли… Зайшли наші й питають: «Пане Володимире, а ви що, тут і були?». Мав у заначці трохи кави — ​почастував хлопців».