Війна 09.10.2022, 09:02

Звільнений із полону Михайло Діанов після операції на правиці мріє зіграти на улюбленій гітарі

До російських лабет він важив 86 кілограмів, нині – 63…

Схудлий, виснажений, з апаратом зовнішньої фіксації на руці й усмішкою під постійними обстрілами ворога – саме це фото бійця 36-ї бригади морської піхоти Михайла Діанова з Тернополя облетіло весь світ і стало символом незламності та мужності українських воїнів. На знімку, який продемонстрували у день обміну, боєць із позивним Мішаня теж усміхався, хоча пережив у неволі знущання та голод. Бо фізичний стан звільненого з полону українця вразив мільйони людей, і це стало ще одним доказом, що ми воюємо з нацією катів. Що пережив Михайло у сізо в Оленівці та яким буде його подальше лікування, розповіла рідна сестра бійця Альона Лаврушко

– Коли він вийшов нам назустріч, сльози на очі навернулися, але брат ішов та усміхався, – каже журналістці видання «Факти» Альона Лаврушко. – То як ти будеш плакати, коли він сміється! Після того сум як рукою зняло. Бо Михайло – це сто відсотків позитив і добро. Навіть зараз у лікарні він жартує, поки медсестри ходять та плачуть.
Михайло дуже сильний духом. Там, у неволі, його не зламали. Зараз брат перебуває у столичному шпиталі, набирає вагу. До полону він важив 86 кілограмів, нині – 63… І так у всіх інших бійців, яких ми бачили у лікарні в Чернігові. Там не було жодного «вгодованого», як, наприклад, виглядають російські полонені. Всі ж українські бійці виснажені, наче після голодомору.

– Мама Михайла Ірина, яка весь цей час молилась й продавала у центрі Тернополя власноруч в’язані іграшки, збираючи кошти синові на реабілітацію, вже бачила його?

– Поки що спілкувались по відеозв’язку. І знаєте, обійшлось без сліз, наша мама емоційно стійка. Я більш сентиментальна. Вона навіть мене заспокоювала: мовляв, не треба плакати, адже головне, що брат живий. Думаю, при особистій зустрічі точно будуть сльози щастя, бо їх не проконтролюєш. А мама спече синові свій фірмовий торт «Курортний» з шоколадом та горішками.

– Він дуже хотів варене згущене молоко, еклери і торт «Наполеон» – тож радості не було меж. Коли людина стільки часу недоїдає і коли їй це сниться – дуже боляче… А зараз, як казав нам Михайло, відкрив очі – й це вже не сон. Бо ти в рідній Україні і смаколики в тебе на столі.

– Він згадує про пережите?
– Це не зовсім приємні спогади, але каже, що саме у полоні починаєш переосмислювати те, що ти колись вважав несуттєвим. Бо на волі ти можеш піти на вулицю, почитати улюблену книгу, слухати українські пісні, а не щоранку гімн росії. Бранців не просто погано годували, а практично не давали їсти. Харчуванням це точно не назвеш, навіть тварин на фермах годують краще. Це була одна восьма шматочка хліба за один прийом їжі, а може, ще й менше, та ложка каші, якщо її можна назвати кашею. Чи змушували працювати фізично, про це Михайло нічого не казав. Медичної допомоги він зовсім не отримував.

– Коли рашисти обстріляли Оленівку, що ви тоді пережили?

– Це було важко. Але весь період – і коли брат був на «Азовсталі», і коли з ним не було зв’язку, і сам полон – я чомусь завжди була впевнена, що з ним все добре, відчувала серцем. Дуже шкода тих бійців, які загинули, бо вони виходили з Маріуполя з надією, що будуть жити.

Справді, зламати можна тіло, але не дух.

– Фото руки вашого брата вже облетіло весь світ. Чому вирішили показати ці жахливі наслідки знущань рашистів на загал? І що лікарі кажуть про подальше лікування?

– Михайло дав дозвіл, сказав: «Хай люди бачать правду, як до нас ставились і яку ціну ми платимо за мирне небо». Високу ціну… Це вогнепальне поранення брат отримав ще до «Азовсталі», на передовій. Ще пощастило, що йому зробили операцію в шпиталі у Маріуполі. Й він встиг отримати лікування антибіотиками. Звичайно, такі травми потребують довготривалого застосування препаратів, але сталось так, як сталось.

До українських бійців у полоні було нелюдське ставлення. На якийсь період його відвезли у Донецьк, де металевий апарат зовнішньої фіксації знімали звірячим методом. Дві верхні шпиці викрутили, а дві нижні просто вирвали плоскогубцями наживо. І цим ще більше пошкодили кістку, яка й так була роздроблена. Гуманність – це не про рашистів.
Щодо лікування, то тут потрібна лише операція. Деякі журналісти пишуть, що кінцівка неправильно зрослась. Але ні, вона зовсім не зрослась. І на ній не вистачає чотири сантиметри кістки. Та попри біль, Михайло рухає всіма п’ятьма пальцями руки й навіть трішечки згинає її. Медики здивовані, що при такій травмі він може це робити.

Навіть перебуваючи у полоні, брат все одно намагався розробляти руку, аби вона повністю не атрофувалась. Він такий молодець! Втім, втручання проведуть потім, коли Михайло зміцніє. Зараз це небезпечно, зважаючи на його теперішній стан. Усі ми розуміємо, що реабілітація буде не місяць і не пів року. Є сподівання, що до того часу, як брат повернеться у стрій, наша країна буде вільною.