Молитва за двох синів

 Зав’язала старенька хустину так, аби й очей не було видно, низько опустила голову і йде, думи свої перебираючи. Зупиниться на хвильку, зітхне тужливо і далі міряє життя важкими кроками.
Сама, сама! Уже й забула, коли з людьми балакала. Хіба оце Ліда з магазину…

— Доню, дай хлібчика і олійки.

— Як ви, тьоть Валь?

— Та все добре, дитинко.

Ото і вся її мова. Чимчикує поволі назад додому, ще нижче зігнувшись. Ніби буханець отого хлібчика важезний і під його вагою гнеться до землі старенька.
Порожній дім. Ніколи у неї не було статків. Ото з чим залишилась удовою, з тим життя й прожила. А коли їй було щось купувати? У неї ж двоє хлопчаків-погодок. Усе їм, усе для них.
Згадала і знову важко зітхнула. «Діти, діти, — ​подумала вкотре. — ​Хто ж знав, що скільки прикрощів через вас матиму на старість. Хто ж знав…».
Можливо, якби заплакати, то полегшало б, але сльози висохли. Не може вона ні плакати, ні голосити. Заклякла, завмeрла вся, оніміла. Лиш думи, одна чорніша одної, — ​ото і все, що залишилось у неї від почуттів людських.

— Ви, мамо, що — ​і за Сашка молитесь? — ​аж підскочив її менший, Павлик, коли проходив повз її кімнату і ненароком почув її вечірню молитву. — ​Він… Ви ж знаєте, мамо, хто він і де, а я ж… Після всього, що вони накоїли, ви за нього молитесь?!
Схопив сумку свою дорожню і вискочив у ніч, тільки й почула Валентина, як машина з двору рвонула.

— Ви, мамо, що — ​і за Сашка молитесь? Ви ж знаєте, мамо, хто він і де, а я ж… Після всього, що вони накоїли, ви за нього молитесь?!

Ото останній раз вона свого меншого і бачила. А старший? «Ех, діти, діти. Хто ж знав, що так усе буде?».
Розумними вони у неї росли не по роках. Іншим додаткові заняття потрібні були, а її Павлик і Сашко — ​все самі. Навчались успішно обоє, із золотою медаллю школу скінчили. Якось разом вирішили обрати благородну професію лікаря. Змалку обоє мріяли рятувати і допомагати. А вона й рада. Чоловік у неї теж у сільській лікарні терапевтом працював. Раділа, що сини пішли батьковою стежиною.
Навчатись Сашко поїхав першим у Донецький національний медичний університет, за ним і Павлик наступного року потягнувся. Обоє мріяли хірyргами стати.
Скінчили. Сашко у Донецьку залишився працювати, там і одружився скоро, а Павлик у столиці осів. Здавалось, живи, радій, та чекай онуків. А тут 2014-й…

Кликав Павлик Сашка до себе у столицю, а той уперся:

— Брате, тут нікому людей рятувати. Якщо ще й я поїду, що вони робитимуть. Усі тікають.
Ото відтоді між братами розлад і пішов. Хоч і просила Валентина свого Сашка повернутись в Україну, а він на своєму стояв. Так і лишився там. Не часто, але телефонував. Холоднішим і холоднішим ставав. Інколи, як почне щось доводити, Валентина не витримає, вимкне зв’язок. Мине місяць, другий. А сeрце ж не камінь. Набирає сама: «Як ти, синку? Як онуки?».

А Павлик її вирішив іти в АТO. Чорна прірва лягла між братами. Рідко Павлик і до мами телефонував. Не міг зрозуміти ніяк, чому ж вона досі із Сашком спілкується. Отак і збігав час. А тут лютий, 24-те…
Так! Молилась Валентина за двох своїх дітей, бо інакше не могла. Просила у Всевишнього, аби беріг їх обох на всіх їхніх шляхах, бо ж материнська молитва і з пекла дістане, а її діти там були, тільки по різні боки. Просила

Валентина, аби дав Господь розуму її Сашкові, аби управив так, щоб той покаявся, щоб усе зрозумів. Був же блудний син. Був! Може, сила її молитви допоможе?

…Того дня її Павлик приїхав несподівано на день. Три місяці у самому горнилі, а тут мав три дні, аби додому навідатись. Один день для неї виділив. Як же вона раділа!

Сидить Валентина і зітхає гірко. Винна перед усіма, а в чім її вина — ​ніяк не зрозуміє.

Знає від невісток, що сини її живі. Стає Валентина на коліна перед старою, ще маминою, іконою і знову просить Господа за синів своїх. За мир, за кожного нашого воїна, за неньку Україну.

Анна КОРОЛЬОВА.