На 50-річчя воїна мама видала збірку його поезій

«Ніколи не пошкодувала, що віддала своє серце волинянину і Волині»

У далекому Баку Тетянка була старшою донькою у сім’ї заслуженого діяча мистецтв Азербайджану, завідувача постановочної частини місцевого драмтеатру Костянтина Георгійовича та юристки Ірини Костянтинівни Борновіцьких. Усі роки дівчинка вчилася на відмінно, отож її в числі небагатьох однолітків після закінчення середньої школи рекомендували на навчання до Київського педагогічного інституту імені Горького (нині — ​імені Драгоманова) для здобуття там фаху логопеда, сурдопедагога. І з тих пір уже більш як пів століття для неї і її дітей Україна — ​найрідніший серцю край, який вони дуже люблять.

Доля не скупилася на випробування для Тетяни Шарко. Та вона жодного разу не пошкодувала, що залишилася в Україні. Особливо важко матері зараз, коли її сини через нездорові амбіції ненависного московського карлика опинилися по різні сторони цієї безглуздої і жорстокої війни. Ні, погляди її старшого сина Костянтина щодо України, який після закінчення ще у 1991 році Ленінградської військової медичної академії залишився там жити і працювати, бо одружився з місцевою дівчиною, не змінилися. Та добре розуміє тепер уже дорослий і самодостатній чоловік, що так, як було раніше, уже ніколи більше не буде. А йому дуже хочеться частіше пригортати до серця свою матусю, ділитися найсокровеннішим із братом. Та коли тепер це буде? Тим більше його брат Сашко уже наступного дня після початку війни пішов добровольцем захищати недоторканність рубежів рідної України. Отож перше питання, яке ставить матусі, коли вдається поспілкуватися по скайпу, — ​як Саша, чи все з ним добре? До речі, молодший брат також свого часу закінчив Ленінградський гірничий інститут. Але повернувся на Волинь і аж до війни працював на вугільних підприємствах рідного міста.

Затишна квартира Тетяни Костянтинівни Шарко потопає у кімнатних квітах. Особливо милують зір різнобарвні фіалки. Догляд за ними відволікає на деякий час від тривожних думок. Так і цього разу, показавши улюблені рослинки, жінка, ніби сторінки книги, почала перегортати у пам’яті прожите і пережите.

Навчаючись у Києві, вже на другому курсі вийшла заміж, поєднавши свою долю з волинським легенем з багатодітної родини із села Ворчин колишнього Володимир-Волинського району. Олексій також здобував вищу освіту в Київському інженерно-будівельному інституті, а їхні гуртожитки були поруч. Отож якогось дня просто так вже не розминулися. Льоші відразу сподобалася чорнява симпатична юнка з далекого Азербайджану. Відповіла взаємністю. А коли невдовзі запропонував руку і серце — ​погодилася.

— Жодного разу про свій вибір не пошкодувала, — ​каже, змахуючи непрохану сльозу, адже вісім років тому її Олексій раптово пішов у засвіти. — ​Бо жили дружно, виховали чудових, добрих і чуйних синів, дочекалися онуків.

Тетяна та Олексій в одному році закінчили навчання у вишах. За направленням чоловіка скерували на будівництво атомної електростанції на півострів Мангишлак, що у Казахстані. Туди ж поїхала і вона уже з маленьким синочком на руках. Влаштувалася вихователькою у дитячому садочку. А на третьому році проживання у Мангишлаку завагітніла. Разом з чоловіком вирішили, що народжувати буде в Україні. Відтак поїхала до батьків Олексія, і там з’явився на світ їхній Сашко. Ще через певний час повернувся до сім’ї татусь. Тоді йому відразу запропонували посаду начальника дільниці у Нововолинському «Промжитлобуді».

З того часу ось уже майже пів віку Тетяна Костянтинівна живе у шахтарському місті. Між іншим, працювати за фахом логопеда-сурдоперекладача почала у селищі Жовтневому (нині Благодатне), де відкрили у дитячому садочку № 8 групу для навчання глухонімих діточок, яких вона особисто шукала по всій Волині. Сім років проіснувала така група, а потім перевели до Луцька. Пропонували й Тетяні Костянтинівні переїхати до обласного центру, але не захотіла залишати Нововолинськ. У 1980 році її прийняли на посаду логопеда при міському відділі освіти.

— Я й до сьогодні вдячна Марії Андріївні Юрченко, яка дуже допомагала мені у перші місяці роботи, — ​каже пані Тетяна. — ​На жаль, наші дороги розійшлися, бо вона виїхала з Нововолинська. Тоді ще не було мобільного зв’язку, отож за клопотами і буднями ми загубили одна одну.

«Тепер на фронті мій Сашко пише вірші українською»

Свого часу довелося Тетяні Шарко скуштувати й заробітчанського хліба — ​три роки працювала в Італії.

— То були так звані лихі дев’яності, — ​згадує Тетяна Костянтинівна. — ​По пів року і більше затримували виплати заробітку, а старший син якраз закінчував навчання, отож треба було фінансово допомагати.

А ще утворився величезний борг за комунальні послуги. І вже не було іншого шляху, аніж податися на заробітки. Через три роки, як тільки погасили усі борги, повернулася додому.

Думками й помислами Тетяна Костянтинівна найчастіше тепер із сином, який з другого дня війни виборює мир в Україні.

І знову чергове випробування чекало на неї — ​у страшну аварію потрапила її молодша сестра Ніна, яка на той час жила в Ростові-на-Дону. Ні хвилини не роздумуючи, поїхала в Росію, щоб доглядати за нею. Та, на жаль, через три місяці сестри не стало. Дуже важко пережила цю втрату. Порятунок знаходила у роботі — ​п’ять років працювала психологом у Нововолинському ПТУ № 11. Звідти й вийшла, як кажуть, на заслужений відпочинок. А біди підстерігали знову — ​помер чоловік, а потім важко захворіла сама і уже перенесла дві складні операції.

— За сорок років педагогічної роботи маю трохи більше чотирьох тисяч гривень пенсії, — ​каже Тетяна Костянтинівна. — ​На жаль, цих коштів не вистачає навіть на ліки, які, аби жити, маю тепер приймати щодня. А ще ж треба харчуватися, розраховуватися за комуналку. Звичайно, не вижила б, якби не сини. Вони у мене — ​найкращі, бо підтримують завжди і в усьому. Турбуються про мене тепер уже дорослі онуки. Найстарший Кирило, якому нещодавно виповнився 31 рік, пішов стежиною батька і став лікарем. Закінчує педінститут внучка Юлія. Студентка Одеського коледжу й донька Сашка — ​Настуня, а його син Ігор уже працює у відділенні Приватбанку у Львові.

Відколи почалася війна, думками й помислами Тетяна Костянтинівна найчастіше тепер із сином, який з другого дня війни виборює мир в Україні. 22 травня йому виповнилося п’ятдесят. У душі тепліла надія, що цього дня їй вдасться побачити сина. Так і сталося. Готувала Сашкові особливий подарунок: його хобі — ​поетична творчість. І, як правило, першим поціновувачем віршів є матуся. Старанно збирала цю поезію і складала листочок до листочка роками. Якось сама собою виникла думка видати до ювілею сина збірку бодай невеличким тиражем, щоб подарувати рідним та близьким людям. І коли за святковим столом зібралися родина і друзі, їй першій випало тримати слово. Отоді й вручила синові видану нею збірочку віршів «Крылья души». Не вдалося мужньому воїну стримати сльозу, коли обіймав матусю і дякував за безцінний подарунок.

Сашко й тепер знаходить час, щоб вилити свої думки у поезії. Тільки якщо раніше писав російською мовою, то тепер уже — ​українською. Ось і напередодні нашої зустрічі передав мамі свій новий доробок, в якому щемливо звучать слова:

Повертались лелеки             додому
Й свої гнізда в надії             шукали,
Вони Бога тихенько             питали
І кружляли, кружляли,         кружляли…

Тетяна Костянтинівна, як і усі ми, живе надією, що Україна переможе. А ще твердо вірить, що повернеться живим з важких воєнних доріг її Сашко і ніщо не стане на перешкоді тому, щоб брати, яких проклятуща війна не з їхньої волі поставила по різні сторони барикад, обнімуться, пригорнуться до матусі, яка виховала їх справжніми патріотами рідної серцю України.

Валентина ПЕТРОЩУК

Читайте також: «У перший день війни Капелан — ​батько 6 дітей — ​пішов до військкомату».