«Я хотів би, щоб донька приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Якщо відмовиться… Я заслужив на це».
«Знайди її...»: таємнича історія на ніч
На поворотах долі Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесят минуло. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Мати – на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А може, ні. Немилим стало добротне обійстя. Його хата – найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я
…Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер влітку сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинулися. Ні «Добрий день», ні «Слава Богу»... Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
– Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
– Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
– Покаятися ніколи не пізно.
– Зате пізно змінити життя.
...Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною недовго – чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина – і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А мати пиляла Василя: мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ недосолила. Суп – пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, мати відрізала:
– Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
– Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
– Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
«Добрі» люди розповіли про ті відвідини. Здійнялася буча. Мати хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна-що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – старша материна сестра померла і залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері – невтямки. Можливо, тими ж статками. А може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не шишка, але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми – Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте нова дружина і не думала йти в невістки.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила – зайві витрати. Коли ж Василева мати взялася за звичкою повчати невістку, та мовила:
– Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
– Покаятися ніколи не пізно.
– Зате пізно змінити життя.
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався. Коли народився син, Тереза сказала:
– Назвемо, як мого батька, – Антоном.
– А може…
– Антон!
Василь погодився.
У малого був Терезин характер. Ріс норовливим, упертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
– Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що вчинив гріх стосовно Софії та Катерини. І йому потрібне їхнє прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
– Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив на це.
…Із сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі довжиною в роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
…Зелепухи смакують дітям. Антонові син із донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
– Залиште у спокої дерево! Дайте плодам достигнути! – гукав з подвір’я Антон. Діти його не чули. Кожен хотів вилізти якнайвище.
– А-а-а!!!
– Тату! – закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося невдалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта – справа серйозна.
Антон із дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна – медик від Бога.
– У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там недовго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
Не подобалася Василевій матері Катерина – і край. Борщ недосолила. Суп – пересолила. І так щодня.
– Вийди, – попросив дружину. – Нам потрібно поговорити.
– Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви – моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов... і зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрійко впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
– Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не винне. Вам би зрозуміти це, Антоне…
Ольга ЧОРНА
