Ольга Павлівна полюбила маленьке село, де «тихо, спокійно, ліс є, як і там, де народилася».
«Поки два наші сини на війні, ми на трьох господарствах хазяюємо — своєму і їхніх»
Марію-Волю не покинули тільки ті люди, для яких це село стало наймилішим. Завдяки їм воно й збереглося донині, хоч уже не 190 дворів тут, як було в повоєнні роки, а двадцять шість. Та й то лише в сімнадцяти з них вечірньої пори світяться вікна — решта стоїть пусткою
Чому Ольга Павлівна тепер не розлучається з мобілкою?
Був вересневий погожий день, яким перший місяць осені тішив нечасто. Ми їхали вулицею Новою.
— Вона найбільша. Є ще Лісна — ото й усе, — розповідала староста Селецького старостинського округу Володимирського району Ольга Антонюк, з якою ми приїхали в Марію-Волю — одне із сіл її округу. — І живе тут тридцять вісім чоловік, хоч зареєстровано п’ятдесят шість. Он там стоїть порожня хата, і там… Батьки померли — син чи онук прописаний, а фактично їх тут нема. Люди зараз у полі, бо ж картоплю через дощі ще багато хто не викопав. Не кожного можна застати вдома…
Нам пощастило. Подружжя Ольги й Миколи Онишкевичів поралося на обійсті. Правда, як дізналися з перших їхніх слів, вони тільки-но вернулися із Сельця. Тож, якби трохи раніш приїхали, то тільки замка на дверях побачили б.
— Поки два наші два сини, Андрій та Вадим, на війні, ми на трьох господарствах хазяюємо — своєму і їхніх, — каже Ольга Павлівна. — А тут ще подзвонив Андрій і сказав, що волонтери вирушають сьогодні якраз туди, де він перебуває. Тож до Володимира спішимо — для нього передачку зібрали.
Вісім років тому боліла душа батьків за синів, біля яких ходила смерть, і зараз, коли йде повномасштабна війна, думка про них і вдень, і вночі. Просять Бога, щоб уберіг їх.
— Вони воювали і в 2014–2015 роках, — долучається до розмови Микола Володимирович. — Коли їх демобілізували, то видали на руки документ, за яким у разі воєнного стану без попереджень мають з’явитися у військкомат. 24 лютого почалася війна. На другий день, в п’ятницю, сини були ще вдома, а в суботу вчепилися невідступно, щоб я віз їх у військкомат. Я й завіз. Старший, Андрій, уже в понеділок вирушив на передову. А молодший, Вадим, ще два місяці служив у роті охорони, а потім з 24-ю бригадою поїхав на Схід України.
Вісім років тому боліла душа батьків за синів, біля яких ходила смерть, і зараз, коли йде повномасштабна війна, думка про них і вдень, і вночі. Просять Бога, щоб уберіг їх. Жінка, як висловилася, з мобілкою не розлучається, хоч раніше клала телефон десь у хаті й забувала про нього за роботою. Одна думка не покидає її: а раптом один чи другий син подзвонить? Вони, правда, не кажуть матері, де саме воюють, — не хочуть хвилювати. А вона ж все одно дивиться телевізор, чує про бої, й страх її бере: «А може, то й мої там?..».
Одне слово, перш розмова про найбільш наболіле. Вже затим — про те, як Онишкевичам живеться в такому маленькому селі: невже не хотілося перебратися у Селець чи Зимне? Виявляється, лише Микола Володимирович місцевий. Ольга Павлівна — родом із Конища, що на Ратнівщині. А знайшли одне одного, коли вчилися в Горохівському радгоспі-технікумі. Зовсім молодою дівчиною вийшла заміж за хлопця з Марії-Волі. Уже тридцять сім років тут. Полюбила маленьке село, бо воно тихе, спокійне, ліс є, як і там, де народилася.
Микола Онишкевич зараз працює землевпорядником Селецького й Бубнівського старостинських округів. Він, як сам висловився, з технікою «на ти», бо за фахом механізатор. А після армії закінчив ще й прискорені курси агрономів, тож коли в 1990-х роках почалася земельна реформа, пішов працювати за цією спеціальністю.
— Я своє село знаю ще великим, — розповідає чоловік. — Піднімав погосподарські книги за 1945–1950-і роки, то, за їхніми даними, 190 дворів нараховувалося тут. А погубило Марію-Волю те, що вона потрапила в число неперспективних сіл. У нас же школа початкова була, в якій навчалося тридцять двоє учнів. І я ще перші три класи тут кінчав — як її вже закрили, то в Селець пішов. Зараз і сліду не залишилося від того будиночка…
Зате в душі чоловіка є такий теплий спогад про село, де колись було людно.
«Прийду в батьківську хату, поплачу, згадавши, яка вона була колись»
Життя кожного із мешканців Марії-Волі, з якими зустрічалася того дня, по-різному складалося. Хтось, як Микола Онишкевич, не покидав його ніколи, а є й такі, хто вернувся сюди вже в поважних літах. Лідія Маржановська після школи знайшла роботу в Нововолинську. Там заміж вийшла, дітей народила. А з березня цього року вона тут.
— Сестра моя жила в цьому будинку, — розповідає Лідія Михайлівна, показуючи оселю, в якій поралась. — Вона в березні померла. Я її доглянула до останнього дня. Так і залишилася тут на літо, осінь. Може, і перебралась би сюди, але ж є діти в сестри — не знаю, що надумають робити з будинком. А мені в селі добре — я ж родилася тут, виросла…
Слово за словом — і наша розмова про те обійстя, де минуло дитинство жінки, юність.
— Після смерті брата, який там жив, будинок стоїть пусткою. Скоро завалиться. Прийду в батьківську хату, поплачу, згадавши, яка вона була колись і що від неї залишилося. Щороку буваю там, а в цьому якось так склалося, що й не заходила.
Тож сам Бог велів, аби жінка таки зайшла в рідні стіни. Хоч їй, мабуть, і боляче переступати поріг пустки, бо, «може, там вже й нічого не залишилося». На моє прохання Лідія Михайлівна сідає в редакційну машин, і ми їдемо туди, де вона завжди плаче. А сльози, знаємо ж, бувають і солодкі… На дверях навіть замка нема — вони лише патичком закриті. Заходимо в сіни. В кутку стоїть соломан (старовинна солом’яна бочка для зерна). Це вже приміщення комори, яка колись була відгороджена, але стіну хтось розібрав.
Прийду в батьківську хату, поплачу, згадавши, яка вона була колись і що від неї залишилося.
— Тут у нас закопчене стегно взимку висіло, — веде своєрідну екскурсію-спогад жінка. — Тато піде, вріже нам кусочок смачного м’яска. А то піч (ми вже на кухні. — Авт.), в якій мама хліб, пироги пекла. А скільки короваїв ця хата бачила! Нас же семеро в батьків було — всім весілля робили.
У кімнаті чекає найбільш вражаюча картина: крізь відчинене вікно лоза винограду поплелась аж у хату, вона — як символ життя, яке було колись тут. На стіні ще висять дві ікони, під якими під час весілля молоді пари сиділи. Ні в кого — а вже й бомжі, за словами Лідії Михайлівни, селилися в цій хаті — не піднялася рука, щоб їх зняти. Думаю, це якраз солодкі сльози, коли жінка плаче, пригадуючи ту грубку, яка у дворі стояла й виручала в теплу погоду (тоді ще літніх кухонь ніхто не будував), і стіл у садку, за яким велике сімейство обідало, чи квіти, які прикрашали обійстя.
«Майже тридцять літ я тут не жила, але мене завжди сюди тягнуло»
І вже зовсім романтична історія, яка свідчить, про людську прив’язаність до того місця, де, як кажуть, закопана пуповина. Багатодітна мама Валентина Семенюк, яка радо зустріла на своєму обійсті, де осінньої пори вигравали всіма барвами айстри, виявляється, всього два роки мала, коли її батьки переїхали у село Хмелів. До шістнадцяти росла там.
— А потім вийшла заміж на Полісся, — розповідає Валентина Олександрівна. — За хлопця із Заболоття, що на Любомльщині. Чотирнадцять років ми з ним на Любомльщині прожили. Четверо старших дітей там народилися.
Моя бабуся у Марії-Волі жила, тож я бувала в неї, як підросла. І не раз казала їй, що й сама хотіла б у цьому селі поселитися. На ці слова чула таке: «Дитино, може, й будеш тут жити. Твоє життя ще тільки починається — не знати куди заведе». І от якось ми з чоловіком приїхали сюди восени буряки рвати в господарстві Лясніка (він завжди добре людям платив). Нам уже обом в Марії-Волі сподобалося. Тож збулася давня мрія — купили ми в селі мого дитинства собі хату. В ній народилося ще двоє наших дітей. Майже тридцять літ я тут не жила, але мене завжди сюди тягнуло. Ви ж подивіться, яка в нас краса!
І від цього захоплення — вже до того, що зараз найважливіше для всіх нас: швидше б Перемогу вибороти. Син Семенюків Микола, який живе зі своєю сім’єю в селі Якушів, — серед захисників України на передовій (а у 2014-му він був в АТО). Дякую жінці за мрію, завдяки якій Марія-Воля поповнилася такою гарною багатодітною родиною, де виростають патріоти.
…А от старожителька Марії-Волі, багатодітна мама Любов Шевчук, яка недавно відсвяткувала 90-літній ювілей, ніколи й не покидала рідного села. Дуже непроста доля випала їй — 33 роки мала, як овдовіла. Із п’ятьма синами й дочками залишилася. Самій треба було їх піднімати. І хату викінчувати, бо лише зруб стояв, як чоловік помер. А зараз, якби не син Іван, який, вийшовши на пенсію, по суті, перебрався з Володимира, де живе його сім’я, до матері, то не знати, як би й було.
— Ще торік, — каже Любов Родіонівна, — хоч циплякам могла сипнути їсти, а в цьому році нічим не поможу. Хіба що квітки біля хати виполю — ото така з мене тепер робота.
Про своє село (чим воно для неї є, що найбільше тішить) жінка говорила, що воно гарне в будь-яку пору року. І навесні, як цвіте садовина, солов’ї витьохкують, і влітку, коли природа найрозкішніша, чи восени. І навіть взимку, як снігу намете й довкруг — біло-біло.
Ще одне свідчення того, що Марію-Волю не покинули тільки ті люди, для яких це село стало наймилішим. Син Любові Родіонівни Іван, судячи з його слів, хоч і жив у місті, але ще й до виходу на пенсію роботу мав таку, що тиждень працював, а на другий поспішав до матері. Разом з нею хазяйнував. Він так само любить своє село й за багато літ так від нього й не відірвався.
Читайте також: «Нікого з Кортелісів не відселяють, це до нас приїжджають біженці зі Сходу».
