Про взвод нововолинця Джері  на фронті ходять легенди

Хлопці телефонують щодня і запитують: «Командире, коли тебе чекати?»

У номері за 19 квітня нинішнього року наша газета опублікувала матеріал під заголовком  «Думали, що загинув... А він став грозою рашистів!». У ньому розповіли, як молодий офіцер сім діб не виходив на зв’язок із рідними, яким страшно було й подумати, що син загинув чи зник безвісти. На щастя, все закінчилося благополучно. 
Тоді юного випускника Національної академії сухопутних військ, командира взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади за військові подвиги нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня й присвоїли звання старшого лейтенанта. 

Взвод нововолинця Іллі Степюка з перших днів повномасштабного вторгнення – на передовій. Наприкінці серпня у бою на Херсонщині він був поранений. 

Госпіталь, лікування – і ось кілька днів реабілітації у рідному  місті, зустрічі з татом, який також має військову освіту і служив офіцером, з родиною, сусідами, знайомими. Знайшов час і на спілкування із журналістами.

– Ось, – показує паличку, – доведеться з нею трішки походити, далі – вердикт лікарів, думаю, що він не буде суворим, і я невдовзі зустрінуся зі своїми хлопцями. Вони телефонують щодня, запитують про стан здоров’я:

«Командире, коли тебе чекати?». Правду кажучи, я теж за ними вже скучив.

Головний волонтер – батько Джері, який уміє «множити на нуль» вагнерівців

– Я неодноразово буваю у підрозділі сина на передовій, доставляю допомогу, – приєднується до розмови Степюк-старший, – і мені приємно чути хороші слова про свого сина як командира і як людину від вищих командирів і його бойових побратимів. Без перебільшення, про його взвод ходять на передовій легенди як про злагоджений підрозділ швидкого реагування, який вже багатьох виручив у скрутних ситуаціях. 

Доказ цього – серпневий бій на херсонській землі. Взвод Іллі Степюка діяв на запорізькому напрямку, але наприкінці літа надійшов наказ про передислокацію. Як каже мій співрозмовник, тоді все гуділо про визволення

Херсонщини. За дві доби разом із технікою їх перекинули на південь і віддали наказ про наступ.

Бій тривав до години на відстані менше двадцяти метрів від ворога, використовували стрілецьку зброю, гранати. «Помножили на нуль» 20 вагнерівців.

– Згідно з даними розвідки, наша зона була сірою, і початок мав бути безперешкодним, – згадує Ілля. – Але «чуйка» мені підказала краще вивчити місцевість, що ми й зробили. 

Виявили, що там уже «закопався» ворог, тож бій тривав до години на відстані менше двадцяти метрів, використовували стрілецьку зброю, гранати. «Помножили на нуль» 20 вагнерівців. Як згодом доповідали розвідники, цих орків ідентифікували – вони чинили звірства в Бучі,  і розплата їх все ж таки знайшла. З нашого боку втрат не було. На підмогу окупантам мчав БТР із відділенням піхоти – я вогнем з автомата і ще один боєць пострілом з гранатомета цей десант знищили. А коли вже мали рухатися вперед, нас засікли й обстріляли з танка. Тоді я отримав поранення.

– Ілля, як часто бувають у вас волонтери?

– Ось наш головний волонтер, – показує на батька. – Він усім можливим і неможливим забезпечує, навіть джипа зумів на взвод доставити. 

Пан Віктор у той момент демонструє каску з написом «Батькові Джері» (це позивний Іллі) з автографами бійців підрозділу, де служить син. На стіні – національний прапор з такими ж підписами, але, на жаль, навпроти окремих із них стоять хрестики, що означає загибель Героїв.

Війна молодому офіцерові Іллі Степюку, як і мільйонам українців, підло перекроїла життя. Юнак ще до її початку планував одружитися – не вийшло, наречена чекає його з передової. 

Ждуть свого командира і його бійці, з якими разом виконує святу місію – захищає Батьківщину. «Бо хто, як не ми?» – стверджує. 

Читайте також: «Побудь зі мною хоч до ранку – Нехай чекає Господь Бог...»