Леся Українка пораділа б, як її земляки-волиняни кують Перемогу в тилу

У Колодяжненській сільраді, як і по всій Волині, люди одночасно з вирішенням щоденних проблем волонтерять, а ще у час війни закладають футбольні поля й працюють над тим, щоб поляки привозили дітей у табір «Оберіг»

«Стежимо за порядком на землі і за небом»

Колодяжненська сільська рада охоплює територію 19 сіл Ковельщини. Головне – Колодяжне, уславнене тим, що в цій місцині мешкала й творила Леся Українка. До війни тут робили ставку на туристів й охоче розглядали транскордонні проєкти з білоруссю (до якої якихось дві з лишком годин їзди), ділячись з гостями безсумнівною перевагою – казковою природою, яка допомагає боротися з агресивними думками й емоціями. Але то було до 24 лютого... 

 Тепер війна проклала нові русла життя в громаді. Секретар сільради Павло Кухта, якого зустрічаю першим в селі, весь у роботі, бо саме наглядав, як комунальники готувалися до косіння трави уздовж доріг.

Чоловік розказує про новий порядок у місцевому Будинку культури: в актовій залі замість концертних аксесуарів – коробки з гуманітаркою, речі військових. 

Секретар сільради відповідає тепер і за «немирні» питання.

 Павло Володимирович розповідає про місцеве добровільне формування тергромади (ДФТГ): 

– З початку війни близько шести сотень чоловіків взялися патрулювати місцеві стратегічні точки. Чесно скажу, що їх було аж забагато. Як створили ДФТГ, запропонували людям контракти добровольця підписати, дехто відсіявся, поділили обов’язки – і все впорядкувалося... У наших тероборонівців є приховані позиції, пункти спостереження за небом. Патрульні їздять по селах, пильнують за дотриманням комендантської години. Одним словом, стежимо за порядком на землі і за небом.

 

 

Ми в громаді купили авто на передову, а ще бронежилети, тепловізор.

Тут було й таке, що затримували чоловіка, який навіщось ставив мітки на деревах. Павло Кухта зітхає й розказує, скільки планів перекреслила війна: тепер сільрада навіть не може ремонтувати дороги й здати на 90% готову амбулаторію.

 

 Це один із яскравих символів праці громади на Перемогу. Створює таких красунь депутатка сільради та майстриня з села Сквижне Олена Філіпчук.

Отримані з продажу кошти передає на потреби ЗСУ. Павло Кухта розповідає, що допомагають і «своїм» мобілізованим (їх близько 200), і їхнім родинам.

«У нас в країні війна – то треба не тільки про свою сім’ю думати» 

Мешканка громади з села Волошки Оксана Мороз з-поміж багатьох своїх односельчан вирізняється тим, що разом із дітьми,12-літнім Назаром та 9-річною Даринкою, чекає чоловіка з війни. Повістку Валентин Мороз отримав 8 березня.

Дружина розповідає, що міг би виїхати з країни:

– Мій чоловік працював водієм-далекобійником на ТИРах. Мав вирушати в чергову поїздку, але почалася війна і він вернувся. Говорив, що ніде ховатися не буде. Лишив машину на кордоні і приїхав. Сказав, що піде захищати свою країну. І я з ним згідна: «Якщо всі почнуть втікати, то хто буде нас захищати?».

Читайте також: Творці концтаборів у Китаї можуть спати спокійно — ​українські чинуші їх злякались

  Валентину Морозу 33 роки. Тепер він – у прикордонній службі. Дружина зауважує, що за минулі 5 місяців служив і на кордоні з білоруссю, і на Донеччині, і на Дніпропетровщині, хоча рідні знають про нього мінімум:
– По телефону він майже нічого не говорить. Лише питає, як діти, як здоров’я і як хазяйство? Тільки про це. Напевно, і береже мене, бо знає, як переживаю. Хоч ми всі в родині хвилюємося. На уточнюючі запитання чоловік відповідає:

«На все свій час». Взагалі він дуже замкнута людина, і йому завжди все добре, всього вистачає й нічого ніколи не потрібно...

– Де я беру сили? Звичайно, тримаюся завдяки дітям. Сісти й скласти руки – це не вихід. Жити потрібно, працювати. Ми сіємо й садимо багато. Допомагають батьки чоловіка, сестра моя. Вдячна їм дуже. У нас в країні війна – то треба не тільки про свою сім’ю думати, а працювати так, щоб ще комусь допомогти: в кумів у Луцьку є переселенці з

Чернігова, то ми підтримуємо, чим можемо. Вертатися їм нема куди – квартири немає...  Передаємо продукти, все, що на городі, свіжину зробили, паски перед Великоднем. І чоловікові батьки зложилися... Кожного разу, як чимось допоможу, мені набагато стає легше! На душі набагато спокійніше... Найважче, коли запитують діти: «А чому наш тато служить, а другі дяді вдома?». Я підбираю слова, аби пояснити, що свою країну треба захищати. Дуже хочу, щоб люди усі вболівали, щоб не жили просто своїм життям, наче все спокійно. 

– Ми ходимо до церкви й молимося Богу. Як чоловіка призвали, то дітки самі такі молитви познаходили – за батьків. Вивчили. Нема такого дня, щоб ми не молилися.

Думки Оксани Мороз підхоплює її сусідка Катерина Сметюх. Вона  тепер живе у тривозі за батька Романа Приступу. У цивільному житті він був молодшим сержантом в запасі. Катерина зауважує, що мало знає про тата на війні:

– 3 травня відзначав 45 років, то потім розказав, як прийшли побратими і вручили спальний мішок та ще деякі речі, бо в нього все згоріло під час обстрілу. А так мені каже: «Все добре». Потім взнаємо, що то контузія була, то поранення, то їсти не було чого... Якось говорив, що він радий, що його дочки (а в мене ще молодша сестричка і син маленький) живуть тут, де росіяни не лізуть.

 - То ми надіємося, віримо, що все буде добре. Поплачемо – і йдемо щось робити.

Серед тих, хто молиться за мирне життя, – й тимчасова мешканка Волошок – Світлана Грищенко з Чернігова.

 

  Разом із донькою, чоловіком та свекрами вони ледь вирвалися із зони бойових дій в рідному місті у березні після майже місяця життя у підвалі. Світлана в сльозах розказує, як росіяни опосередковано вкоротили віку її свекрусі:

– Ми прожили в підвалі майже 24 дні. Газ відразу вимкнули. Потім світло. Як волонтери якусь хлібину привозили, то діти з таким задоволенням її нюхали і їли... Одного дня військові, які захищали місто, почали приходити до дружин, які з нами були, й казали: «Втікайте, бо так вже наступають, що ми, мабуть, не зможемо втриматися». І ми під тими обстрілами почали втікати. Чекали й зеленого коридору, але передавали, що все одно розстрілюють багатьох... То було щось страшне. Обстріли. Їхали полями, машини грузли, то люди викидали свої речі... 

– Ми приїхали сюди, до сестри свекрухи. Така трапилася біда, що моя свекруха тут і померла... Не могли їй купити ліки вчасно, бо ж аптеки не працювали... Її звали Ірина Григорівна. 72 роки. Похоронили на Волині біля її тата. Дуже хороша людина була.

Світлана Грищенко витирає сльози й переводить погляд на донечку, що бавиться з кошеням. Тут, у Волошках, які є географічним центром Волині, вона радіє тиші й людям: розказує про чуйність і доброту малих і дорослих мешканців села, про старосту Володимира Дмитрука,  вчителів із Ковельського ліцею № 3 імені Лесі Українки.

А яка красива тут природа! Додому у Чернігів повезуть із собою особливі фото з Волині.  Жінка знову витирає сльози, тепер уже від розчулення:

– Дякую, дуже дякую усім людям! Ми нічого не просили, не звикли, але нам все пропонували, приносили. І тут таке гарне село, природа, так добре, що тихо! Хоч тепер ні в чому не можна бути впевненим. Попри все, сподіваємося на нашу Перемогу, віримо в наші Збройні сили, що все буде добре! Молимося до Бога. Мусимо перетерпіти. Не може бути ця війна нескінченно, правда ж? Ви знаєте, я ж раніше російською у Чернігові розмовляла, а нині тільки українською: тією мовою язик не повертається!

Серед тих, хто допомагав Світлані, –  Володимир Васильович Дмитрук, староста Уховецького округу (Уховець, Волошки). Про красу Волошок може розповідати годинами.

 

«Людям же десь позитив треба брати!»

– Війна все змінила, – кидає важку фразу сільський голова Колодяжного Віталій Кашик. 
На його робочому столі перше підтвердження – тепловізор.

 

Розмовляємо про футбольні поля, кошти для армії, землю і навіть про аферистів. 
– У нас нові завдання, – підхоплює Віталій Леонтійович, – волонтерство, тимчасово переміщені особи, призовники, їхні сім’ї (є програма соцдопомоги), їхні дітки... Ховаємо загиблих... Ми в громаді купили авто на передову, а ще бронежилети, тепловізор. Придбали багато чого за кошти апарату сільради, з нашої зарплатні. 

– Але є багато планів, які вже, можливо, й не здійсняться, бо на все потрібні гроші. А навіть якщо вони є, то ви знаєте, куди їх спрямовують... От акциз забрали в нас – це орієнтовно 6 мільйонів гривень (15–20 % до бюджету могло би бути)... 
Попри все, каже Віталій Кашик, у громаді залужнюють нові й нові футбольні поля для місцевих шкіл. Допомагають з цим місцеві аграрії.

 

 

Сільський голова таким проєктом дуже тішиться, як і тим, що вдалося зберегти спортивний турнір: 

– От наш традиційний турнір: проводили його, як не було війни, а тут вона сталася, то все одно він відбувся. Не хочемо набутого втрачати. Зрештою, людям же десь позитив треба брати! Того негативу й так вистачає. А це розрядка, щоб набратися сили. Та ще й принагідно Збройні сили отримали певні кошти. У нашій громаді спортзмагання – це енергія для спільної Перемоги і допомога ЗСУ. Ділимо кошти на виконкомі залежно від того, які є заявки.

 

 Віталій Кашик розповідає, що будь-кому допомоги не надають і це для нього принципово: 

– На початках до мене дуже багато йшло – люди, яких я не знаю, з інших регіонів, громад. Казали просто: «Давай». То я прошу, щоб показали якесь відношення, щоб там печаточка була, кого представляє (яку адміністрацію, яку частину). «Вибачайте, але я вас перший раз бачу», – так і пояснював. Завтра скажу людям, щоб зібрали картоплю Володі, а потім мене запитають, то де я того Володю знайду? В інших селах були ситуації, що хтось комусь відправив допомогу, а потім із ним зв’язку нема.

Серед гарних планів, які зависли, але мусять бути, – етнофестиваль в Нечимному та облаштування дитячого табору «Оберіг» в Уховецьку. В Колодяжненській громаді мріють отримати спільний з Польщею грант від ЄС, щоб довести цю від природи казкову місцину до євростандартів. Чому б не помріяти, що настане час, коли поляки прагнутимуть, щоб їхні діти відпочивали саме тут?