Як викладач столичного вишу став волонтером на Волині

 Він – викладач, кандидат психологічних наук. А з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну  разом з іншими небайдужими людьми долучився до волонтерства у княжому місті, підтримуючи і наших захисників на передовій, і тих, хто постраждав у зоні бойових дій

«24 лютого застало мене у Києві»

– Я свого часу працював у педагогічному коледжі Володимира, – розповідає молодий чоловік. – У цьому місті моя сім’я. А після того, як захистив дисертацію й одержав ступінь кандидата психологічних наук, перебрався до столиці.

Викладав у Національному педагогічному університеті імені Драгоманова. Тут мав намір вибудовувати подальше життя – відкрити, наприклад, свою власну справу, перевезти до Києва дружину Ірину, сина Данилка. Війна ці плани поміняла. 24 лютого застало мене в Києві. Рано-вранці зателефонувала Ірина. Від неї найперш і почув жахливу новину. Не міг відразу в це повірити. Зайшов у телеграм-канали, почитав там повідомлення – все підтвердилося. А оскільки жив у районі Теремків, то дуже скоро вже й інтернету не треба було – у бік Борисполя летіли ракети…

Того дня Віталій покидав Київ. Їхав стороною Ірпеня, Бучі, Гостомеля, де вже йшли повітряні бої, в машині відчувалися удари вибухових хвиль.  Всі дороги були забиті автомобілями, які більше стояли, ніж рухалися. Тож цілу добу добирався до Володимира, усвідомлюючи, що тут його чекає сім’я, яка потребує опіки й підтримки в такий непростий час, але ще не маючи відповіді на питання:«Що далі?». Життя поділилося на «до» і «після», коли ти ще не знаєш, яким буде наступний крок.

«З нашої родини троє чоловіків були на передовій»

Коріння Віталія Клака – у селі Березовичі на Володимирщині. Він із родини Проскуненкових (це прізвище його матері до заміжжя). 

– І нова для мене діяльність – волонтерство – почалася з того, що троє чоловіків із нашої родини були на передовій, тож взялися ми найперш допомагати їм, а заодно і їхнім бойовим побратимам, – розповідає чоловік. – Фермер

Переможемо – тоді й Україною помандруємо, й обов’язково вже з дружиною поїдемо за враженнями в місто кохання – Париж.

В’ячеслав Проскуненков (то його два брати й племінник пішли на війну з перших днів повномасштабного вторгнення) долучився до цієї справи, а також Павло Ковальчук, Богдан Гнатюк, Петро Чолак, інші люди, небайдужі до ситуації в Україні. Нас міська рада інколи підключала до благодійної роботи, коли треба було якийсь товар доставити. А згодом ми вирішили створити окрему структуру, аби  працювати самостійно на офіційному рівні. Сконтактували із всеукраїнською громадською організацією «Право за людей», і вже місяців п’ять у нас є свій волонтерський центр, діяльність якого тепер виходить уже за межі Володимира – на Нововолинськ, Ковель...

Про початки волонтерства розповідає: 

– У В’ячеслава Проскуненкова були особисті зв’язки з Польщею – мав там приятеля Зеника Патковського, з яким познайомився, коли то машину за Бугом купував, то запасні частини. Саме пан Зеник допоміг нам пригнати два буси, а ми вже їх підрихтували, щоб на фронті не підвели, й відправили на Схід України нашим хлопцям. І до сьогодні, слава Богу, ці авто служать бійцям 14-ї окремої механізованої бригади, якими насамперед опікуємося.

 А те, що збирали кошти на одну машину, а в підсумку одержали на дві, то це вже, за словами Віталія Клака, заслуга людей, які мешкають у селах Березовичівського старостинського округу, його очільника Юрія Ковальчука. І коли буси гнали на передову, то, звичайно, не порожняком. Везли харчі («зносили, хто що міг»), найнеобхідніші речі, які волонтерський центр купує за кошти, пожертвувані небайдужими людьми, чи одержує як гуманітарну допомогу від польських організацій, з якими налагодив співпрацю. 

«Сьогодні нас підтримують і наші земляки, які проживають у Франції»

Серед знімків, за якими можна простежити шляхи волонтерів із Володимира, є й такі, на  яких  бачу Тріумфальну арку

Парижа. На її фоні – мій співрозмовник. Виявляється, це світлини, зроблені зовсім недавно, –вже під час повномасштабної війни.

– Це була поїздка у Францію в пошуках фундацій, котрі могли б допомагати нашому волонтерському центру, – говорить Віталій Клак. – У Парижі, інших містах ми знайомилися й спілкувалися з багатьма людьми для спільної роботи. І сьогодні нас підтримують і наші земляки, які проживають у цій країні.

Пан Віталій при нагоді розповів, що вперше був у столиці Франції ще в студентські роки. Тоді, як пригадує, все було «класно, навдивовиж цікаво». Хотілося піднятися на Ейфелеву вежу, пройтися бруківкою Монмартра, де свого часу любили творити художники зі світовими іменами, а завітавши в Лувр, побачити загадкову усмішку Мони Лізи...

– Цього разу зовсім інше було на думці, бо не той настрій, – говорить чоловік. – Хотілося скоріше вирішити свої справи й повертатися додому. Знав, що маю бути тут, робити те, що і є моїм внеском у наближення Перемоги. А от переможемо – тоді й Україною помандруємо, й обов’язково вже з дружиною поїдемо за враженнями в місто кохання – Париж.

Читайте також: «Леся Українка пораділа б, як її земляки-волиняни кують Перемогу в тилу«.