Іноді моє бажання бути з кимось – це про прямі, які чомусь не перетинаються.
Ласo зі слів і поцілунків
– Про що він для тебе – той, про кого ти думаєш? – запитує мій демон, меланхолійно споглядаючи, як тане лід у келиху з віскі. У безоднях його очей зблискують і гаснуть помаранчеві вогники. Лисиця-осінь знову біжить через темний ліс
У моїй каві тим часом розчиняється цукор – чорний вир, закручений у чашці, гіпнотизує, я кілька разів збурюю його ложечкою – просто так, аби споглядати процес.
– Він для мене про свободу – відповідаю, відпиваючи перший ковток, – про те, що нема жодного сенсу когось привласнювати, накидати комусь ласо зі слів і поцілунків, зв’язувати присутністю, припинати поглядом, дією, думкою.
Кожен сам собі щодня обирає – бути з кимось, бути самому, не бути взагалі...
Я маю навчитися легко приймати цей вибір, який може бути не пов’язаним зі мною. Я вчусь.
Не знаю, навіщо комусь людина, яка в свободі волі обирає не його.
– Ти теж можеш обирати, – каже демон, чухаючи за вушком триколірне кошеня, яке прибилося до нас днями. – Свобода волі.
– Я знаю. Але іноді моє бажання бути з кимось – це про прямі, які чомусь не перетинаються. І якщо взятися їх перетинати – то це або лиш раз і в одній точці або доведеться їх ламати і йтиметься вже про ламані лінії, з гострими кутами в місцях зламів, з ранами в серці та інших місцях, якими наражаєшся на те гостре... Навіщо?
Демон заглядає мені в серце і сміється:
– Багато хто береться. Лиш за вчора мав добрий десяток прохань про привороти.
Воно ніби і не дивно, але...
– Не знаю, навіщо комусь людина, яка в свободі волі обирає не його, – кажу, намагаючись зловити за хвіст відображення Кицюне в його очах.
Він знову сміється:
– Сотні причин. Про що завгодно. Теж ніколи цього не розумів. Але це найпростіший ловець душ.
Демон наливає собі ще віскі, докидає лід – і калатає прозорі кубики в келиху. Люблю дивитись на це. Дивлюся і просто погоджуюсь:
– Так. Найпростіший.
Ми сидимо в тиші і слухаємо дощ. Демон п’є своє віскі, я – свою каву.
Далі я розглядаю візерунки, які вимальовує кава на стінках чашки, і думаю – іноді здається, що дощ – це просто вода. Але то здається...
... Можеш бути, як вода?
Збігати краплями по гарячій шкірі, проникати під одяг, наповнювати русла моїх бажань, просочуватись у всі заглибини, заповнювати проталини, живити спрагле, накочуватись хвилями, виходити з берегів, впевнено рвати греблі обмежень, закручувати у вирі, виносити на безмежні плеса, гойдати, огортати, заколисувати?
Чи захочеш бути, як вітер?
Заплутувати пальці в моєму волоссі, гратися із шовком сукні, дмухати на гаряче, роздмухувати пригасле, забивати дихання, стаючи поривчастим, забуватися дихати, коли цілуєш...
Або будеш, як вогонь, – даруватимеш світло й тепло, але іноді ставатимеш гарячим і нестримним, облизуючи язиками полум’я, спалюючи всі мої сумніви у пристрасному фламенко – і тіні від наших тіл сплітатимуться у дивний візерунок.
Вода, вогонь, вітер – все в тобі...
І в мені.
Від тебе.
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор
